Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Комплементуєш! — заграла ще й тепер гарними очима тітка Віра, і в них з’явився тонкий смуток. — Не розбещуй нас!

Пили шампанське із задоволенням, бо тільки в час приїздів його й куштували, через що і їхні обличчя при келишках біля вуст стали замріяні й зовсім однакі. Відбувався ще один акт їхньої зустрічі, і відбувався без ніяких порушень. Всі вели себе просто й невимушено; тіточки щось йому оповідали, перебиваючи одна одну, були розігріті вином та їжею, а він сидів, повільно попиваючи трунок зі смаком та запахом полуниці, й відчував, що в цій теплій патріархальності розм’якає його душа. І йому здався примарний той світ, у якому жив, уся та метушня, зустрічі, балачки на мистецькі теми, його щоденна праця над розучуванням нових творів і шліфуванням готових, концерти, квіти й аплодисменти, уважні чи нудьгуючі обличчя з публіки, застілля і знову балачки, тости, втома після напруженого дня, звуки музики, якими був переповнений з ранку до вечора, — ніколи не належав сам собі, а все комусь чи чомусь, управлений (повторював цей образ), як білка в колесо, і біг, біг, не маючи ні змоги, ні сили зупинитися. Саме тут, у тіточок, починав розуміти, а може, відчувати велику силу і місію опрощення, того, до чого прагли умудрені знанням і теологічною мудрістю люди середньовіччя, яке й ставало гаванню для втечі перевтомленим од розумувань мозкам та од рефлексій душам; гавані, де високий розмисел і тонке чуття стають не лише утяжливі, але й ілюзорні, а речі прості набувають нового, незнайомого осяяня, стаючи квінтесенцією і мислення, і відчування. Тож сяюча, досконалої форми ягода, яблуко, дерево, трав’яне стебло, гілка чи листок набувають не меншого чару від вигадливо побудованого храму, вишуканої поезії чи музичного одкровення, які навіть у своєму найвищому трактуванні ніколи не дорівнюють створеному природою, адже те перше, природне, — творення Бога, воно, й зветься через це натуральним; а те друге, мистецтво, — творення людини, через що й зветься воно штукою, штучним; отож усі наші потуги до наддосконалого й вишуканого та вигадливого в мистецтві ніби є формулами змагання із простим, але водночас неймовірно складним, елементарним, але водночас наділеним незбагненною мудрістю творенням Божим — ось чому люди середньовіччя часто заперечували мистецтво, особливо догматичні православні, бо воно прагло до богорівності, а це, вважали вони, чи не підступ диявола, творця земної краси? Станіслав жахнувся цієї ніби й парадоксальної думки, водночас тямлячи й примарність її, бо справжній митець — чи не інструмент у Божих руках і чи не за його волею та натхненням той митець творить? Водночас між складним і простим і справді існує антагонізм, антагонізм, що базується на самозапереченні і взаємопоєднаності водночас; він, Станіслав, сам тут, в оточенні цих простих облич та слів, тисяч дрібниць житейського світу, потрібних, бо похідних од справжнього буття, відчував насолоду, але чи міг би жити в цьому домі й у світі буденних інтересів та клопотів своїх тіточок щодня і завжди? І він, і вони чудово знають, що це річ неможлива, що він може тут бути лишень гостем, що він, як і всякий митець, є гостем самого життя, а не натуральним складником його, такого простого в суті своїй, як листок чи стеблина трави, чи полуниця, яку він підносить до вуст, щойно знята з грядки. Його ж призначення якесь інше, якесь ніби медіумне, адже прагнення до богорівності є не лише результатом свавілля і самозарозумілості людської, але й результатом неналежності собі, а тій силі, що настановила людину жити саме так. І це сила зовсім не темноносна, як вважали середньовічні пуристи, демагоги й прихильники простоти на противагу розуму і складності його. Гармонія може бути, подумав він, лише при з’єднанні цих начал, адже будь-який антагонізм є результатом нетерпимості, а саме нетерпимість — головна зброя в руках темної сили, яка умалює людську душу і робить її ницою, перетворюючи у порох…