Сліпобачення

Новини розцвіли в КонСенсусі за кілька секунд до того, як Бейтс їх оголосила: тринадцять скіммерів не виринули з-за Великого Бена за графіком. Шістнадцять. Двадцять вісім.

Відлік пішов.

Сарасті цокав сам до себе, граючи з Бейтс у квача. Тактичний дисплей заповнився різнокольоровими нитками, клубком переглянутих проекцій — заплутаних, як витвір мистецтва. Нитки огорнули Бена, мов волокнистий кокон; «Тезей» був голою плямою, що бовваніла оддалік.

Я чекав, що ці ниточки проштрикнуть нас, як шпильки жука. На диво, жодна цього не зробила. Але проекції поширювалися тільки на найближчі двадцять п’ять годин, а надійними лишалися тільки половину часу. Коли доводилося жонглювати такою кількістю змінних, навіть Сарасті й Капітан не могли зазирнути далі в майбутнє. Але ця загроза мала маленьку ложку меду, що підсолоджувала піґулку: усі високошвидкісні громаддя не могли просто прилетіти й напасти на нас без попередження. Вочевидь, для цього їм потрібно буде лягти на відповідний курс.

Після зникнення «Роршаха» я замислився про те, що закони фізики вже не працюють.

До того ж деякі траєкторії були доволі близькими. Орбіти як мінімум трьох скіммерів проходитимуть від нас всього за сотню кілометрів.

Сарасті потягнувся до інжектора, коли кров прилила йому до обличчя.

— Час іти. Доки ви нудите, ми переобладнаємо «Харібду».

Він приставив до горла голку і впорснув ліки. Я витріщався на КонСенсус, зачарований яскравою рухомою павутиною, наче мошка — світлом ліхтаря.

— Сірі, зараз.

Він виштовхав мене зі свого намету. Я ковзнув у коридор, схопився за зручну сходинку — й зупинився.

У хребті роїлися піхотинці. Вони патрулювали повітряний тунель, вартували біля фабрики й шлюзів. Гігантськими комахами обліпили розсувні драбини. Хребет корабля повільно й нечутно витягувався.

«Він здатен і на таке», — згадалося мені. Його гофри стискалися й розслаблялися, наче м’язи. «Тезей» міг вирости на двісті метрів, щоб задовольнити будь-яку запізнілу потребу в більшому ангарі чи просторішій лабораторії.

Або щоб створити простір для піхоти. «Тезей» збільшував поле битви.

— Ходімо, — вампір повернув на корму.

Згори крикнула Бейтс:

— Щось відбувається!

Переділка розширилася, і по ній, розпластавшись, ковзнув аварійний планшет. Сарасті схопив його і надрукував команди. На стіні виринуло вікно Бейтс: крихітний шматочок Великого Бена, екваторіальний квадрант, довжина якого в електромагнітних хвилях не перевищувала кількох тисяч кілометрів. Внизу нуртували хмари й утворювався вир циклону — надто швидкий, щоб бути справжнім. Інший пласт даних описував заряджені часточки, скуті спіраллю Паркера. З глибини здіймалася величезна маса.