Сліпобачення

Звісно, їх завжди було троє. П’ятірня, Кулак і напівзабуті підсмажені мікрохвилями останки шифратора, вбитого нахабним піхотинцем. Його зберігали в холодильнику неподалік від ще живих побратимів, у зоні доступу Каннінґемових маніпуляторів. Я спробував виловити з пам’яті побачені подробиці: чи обидва втікачі мали сферичну форму, чи один із них був приплюснутим? Чи обоє вони борсалися й вимахували кінцівками, наче налякана людина, в якої земля пішла з-під ніг? А чи один, можливо, плив поруч мертвим баластом, доки наші гармати не знищили доказів?

Тепер це вже не мало значення. Мало значення лише те, що, зрештою, ми всі опинилися в рівних умовах. Кров пролито, війну оголошено.

І «Тезея» паралізовано нижче пояса.

Прощальний постріл «Роршаха» продірявив корпус в основі хребта. Він дивом не зачепив Бассардову лійку. Може, він би й нашу фабрику знищив, якби не витратив так багато джоулів, щоб пропалити обшивку. Якщо не зважати на скороминущі ефекти, всі життєво важливі системи залишалися в робочому стані. Все, що йому вдалося, — це достатньо ослабити хребет «Тезея», щоб він просто розламався навпіл, якби ми надумали зійти з орбіти. Корабель зможе виправити пошкодження, але не так швидко.

Якщо це означало мати талан, то «Роршаху» неймовірно пощастило.

Тепер, паралізувавши ворога, він зник. Він отримав від нас усе, що хотів. Він здобув інформацію: увесь досвід і здогади, зашифровані у перехоплених шматках мучеників-шпигунів. Якщо гамбіт П’ятірні-чи-Кулака був успішним, у них тепер є навіть власний зразок для досліджень — навряд чи після всього, що сталося, їх можна у цьому звинувачувати. І тепер невидимий «Роршах» пірнув у глибину. Щоб відпочити й перезарядитися.

Але він повернеться.

Перед останнім раундом «Тезей» скинув вагу. Ми вимкнули барабан у символічній спробі зменшити кількість вразливих рухомих частин. Банда Чотирьох — безвладна і непотрібна, адже знищено саме осердя її існування — замкнулася в якомусь внутрішньому діалозі, де співрозмовники іншої плоті не віталися. Вона гойдалася в обсерваторії, міцно стуливши повіки, наче опустивши на ілюмінатори свинцеві штори. Я не міг визначати, хто зараз там головний.

Спробував здогадатися.

— Мішель?

— Сірі… — відповіла Сьюзан. — Просто йди.

Бейтс кружляла біля підлоги барабана, порозгортавши вікна на переділці й столі для засідань.