Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Тож не дивно, що вона так прикипіла до мирних альтернатив.
— Мені шкода, — тихо сказав я.
Вона знизала плечима:
— Це ще не кінець. Тільки перший раунд. — Майор глибоко, протяжливо зітхнула, а тоді повернулася до вивчення механіки гравітаційних ефектів. — «Роршах» би не намагався попервах так старанно відігнати нас, якби ми не могли його дістати, правда?
Я ковтнув.
— Так.
— А отже, досі є шанс, — кивнула вона сама до себе. — Досі є шанс.
Демон розставив фігури для вирішальної гри. Їх лишилося небагато. Солдата він поставив на місток. Застарілих лінгвістів і дипломатів запакував назад у труну, щоб не метушилися перед очима й не заважали.
Жаргонавта викликав до своїх апартаментів — і хоча це мала бути перша зустріч після його нападу, в тоні наказу не було й тіні сумніву, що я прийду. Я підкорився. Прийшов, як було велено, і побачив, що вампіра оточують обличчя.
І кожне з них кричало.
Звуку не було. Безтілесні голограми мовчазними рядами плавали вздовж стін сфери, викривлені різними гримасами болю. Ці обличчя піддавалися тортурам: півдюжини справжніх національностей і вдвічі більше вигаданих. Колір шкіри варіював від вугільного до білосніжного, лоби — високі й низькі, носи — плескаті й гачкуваті, щелепи — зрізані або прогнатичні. Сарасті оточив себе цілим деревом гомінідів, які вражали різноманітністю рис і лякали спільністю виразу обличчя.
Море закатованих облич кружляло повільними орбітами навколо мого командира-вампіра.
— Господи, що це таке?
— Статистика, — Сарасті зосередився на вительбушеній азійській дитині. — Алометрія зростання «Роршаха» за двотижневий період.
— Ці обличчя…
Він кивнув, перевівши погляд на жінку без очей:
— Діаметр черепа співвідноситься із загальною масою. Довжина нижньої щелепи відповідає електромагнітній прозорості на хвилі один ангстрем. Сто тринадцять вимірів обличчя, і кожен показує різні змінні. — Він повернувся до мене, трішки скосивши мерехтливі, не прикриті окулярами очі. — Ви здивуєтеся, скільки сірої речовини витрачається на аналіз лицьових образів. Ганебно витрачати її на щось настільки протиприродне, як графік залишків чи факторні таблиці.
Мої щелепи мимохіть стиснулися.
— А вирази? Що означають вони?
— Програма підлаштовує результат під смаки користувача.
Галерея агонії, що зусібіч благає про помилування.
— Я ж створений для полювання, — м’яко нагадав він.
— Ви гадаєте, я не знаю цього? — обізвався я за мить.
Він знизав плечима, бентежно по-людському.
— Ви ж самі запитали.
— Чому я тут, Юкко? Хочете дати мені ще один наочний урок?
— Обговорити наступний хід.
— Який хід? Ми навіть втекти не можемо.
— Ні, — він похитав головою і вишкірив зуби в чомусь схожому на жаль.
— Чому ж ми чекали так довго? — раптом похмурий виклик випарувався з мого голосу. Я белькотав, благав, наче налякана дитина: — Чому ми просто не здолали його, щойно прибули сюди, коли він був слабкішим?
— Ми мусили дізнатися про нього якомога більше. Для наступного разу.
— Наступного разу? Я думав, що «Роршах» — це насіння кульбаби. Мені здавалося, що його просто… занесло сюди…
— Випадково. Але кожна кульбаба має клона, й ім’я їм — легіон. — Ще одна посмішка, зовсім непереконлива. — Можливо, плацентарні ссавці не з першого разу підкорили Австралію.
— Він знищить нас. Йому навіть ці кульові блискавки не потрібні. Він може розтерти нас на порох однією з тих ракет. Миттєво.
— Він не хоче.
— Звідки ви знаєте?
— Їм також потрібно багато чого дізнатися. Вони хочуть, щоб ми лишалися неушкодженими. А це збільшує наші шанси.
— Не надто. Перемогти ж ми не можемо.
Це було сигналом для нього. Зараз Дядечко Хижак посміється з моєї наївності й відкриє таємницю. Певна річ, ми озброєні до зубів, скаже він. Невже ти думаєш, що ми б вирушили в таку довгу дорогу назустріч невідомості, не маючи засобів самозахисту? Тепер, нарешті, я можу сказати тобі, що екранування й зброя становлять половину маси корабля…
Це було сигналом для нього.
— Ні, — підтвердив він. — Перемогти ми не можемо.
— Тож нам лишається сидіти тут і чекати смерті… в наступні шістдесят вісім хвилин.