Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
— Чим я можу допомогти? — запитав я.
Вона не підвела очей.
— Нічим.
Тож я просто спостерігав. В одному вікні Бейтс рахувала скіммерів — вагу, інерцію, ще десятки різних змінних, які мають підказати, наскільки нам загрожує якась із цих тупорилих ракет. Тепер вони нас помітили. Їхній хаотичний електронний таксон змінювався, сотні тисяч колосальних кувалд переплітали свої траєкторії в моторошному динамічному візерунку, який досі не викристалізувався достатньо чітко, щоб ми могли передбачити наслідки.
В іншому вікні без упину прокручувалося зникнення «Роршаха»: радіолокаційне зображення, що тоне в глибині виру, розтає під тератоннами газоподібних радіоперешкод. Він досі лишався на певній орбіті. Судячи з останньої видимої траєкторії, «Роршах» зараз міг кружляти довкола ядра Бена, пронизуючи стиснуті тяжінням шари метану й монооксиду, які б розчавили «Тезей» на порох. Може, він на цьому не спиниться. Цілком імовірно, що «Роршах» міг пройти неушкодженим і крізь обширні ділянки ще більшого тиску, від якого текли водою залізо і кисень.
Ми нічого не знали. Окрім того, що за дві години він повернеться, якщо збереже теперішню траєкторію й переживе глибини. А він, звісно ж, переживе. Неможливо вбити монстра під ліжком. Можна лише прикрити його ковдрою.
Та й то ненадовго.
Мою увагу привернув кольоровий спалах на мініатюрній вкладці. За моїм наказом він розвернувся до рухомої недоречно прекрасної мильної бульбашки — мерехтливої блакитної веселки з видутого скла. Я навіть не одразу збагнув, що це: Великий Бен, розфарбований у якісь призматичні фальшиві кольори, яких я ніколи раніше не бачив. Я тихенько гмикнув.
Бейтс підвела голову.
— О! Прекрасно, чи не так?
— Що це за спектр?
— Довгі хвилі. Видимий червоний, інфра та трохи нижче.
Зручно відстежувати теплові сліди.
— Видимий червоний? — нічого червоного я там не бачив: здебільшого фрактали холодної плазми в сотнях відтінків нефриту й сапфіру.
— Квадрохроматична палітра, — пояснила Бейтс. — Як у кота. Або вампіра. — Вона байдуже махнула рукою в бік веселкової бульбашки. — Сарасті бачить щось таке щоразу, коли визирає назовні. Якщо, звісно, взагалі визирає.
— Міг би й сказати, — пробурмотів я. Голографічний орнамент був прекрасним. Якщо дивитися крізь таку призму, навіть «Роршах» може здатися витвором мистецтва…
— Не думаю, що вони сприймають світ, як ми, — Бейтс відкрила інше вікно. Зі столу виросли звичні графіки й ізолінії. — Як я чула, вони ж навіть у Рай не йдуть. З ними не спрацьовує віртуальна реальність — вони бачать лише пікселі чи щось таке.
— А що, як він має рацію? — запитав я.
Я переконував себе, що просто цікавлюся тактичною оцінкою ситуації, офіційною думкою для офіційного звіту. Але голос мій прозвучав налякано і невпевнено.
Бейтс мовчала. На мить я подумав, що, може, і їй остобісіло моє товариство. Але вона тільки підвела очі і подивилася кудись в далечину.
— А що, як він має рацію, — повторила вона, замислившись над запитанням, що лежало глибше: що ж нам робити? — Мабуть, ми могли б навмисне повернутися до несвідомого стану. Це збільшило б наші шанси в довгостроковій перспективі. — Вона поглянула на мене, скрушно всміхнувшись кутиком вуст. — Але, здається, не така це вже й перемога, правда? Яка різниця: бути мертвим чи не знати, що ти живий?
Нарешті я зрозумів.
Чи багато часу потрібно стратегам ворога, щоб розпізнати характер Бейтс за діями її солдатів на полі бою? Чи багато часу потрібно, щоб побачити очевидну логіку? У будь-якому бою ця жінка природним чином викликала на себе найбільше ворожого вогню: відрубай голову — і тіло помре. Але Аманда Бейтс не просто була головою і контролювала свою армію: вона радше була таким собі горлечком пляшки, що стримувало цю армію, тож тіло не дуже постраждає від обезголовлення. Її смерть тільки спустить солдатів з ланцюга. Наскільки смертоноснішими стануть дії піхотинців, коли кожен бойовий рефлекс не муситиме ставати в чергу, щоб отримати дозвіл бюрократа!
Шпіндель усе переплутав. Аманда Бейтс не була подачкою політикам, що мала демонструвати необхідність людського нагляду. Її роль взагалі заперечувала таку необхідність.
Вона була гарматним м’ясом ще більшою мірою, ніж я. Так було завжди. І я мусив визнати: після того, як покоління генералів жили заради слави грибоподібної хмари, це була доволі ефективна стратегія утримання мілітаристів від безцільної жорстокості. В армії Аманди Бейтс рватися в бій означало стояти серед поля з мішенню на грудях.