Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические детективы » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:

Після виходу у відставку колишній філер Київського охоронного відділення Іван Карпович Підіпригора купує на зібрані гроші невеликий хутір Курбани Роменського повіту Полтавської губернії, де збирається вести спокійне життя провінційного землевласника. Та спокій йому дуже швидко набридає, тож Іван Карпович охоче починає займатися цікавими справами і поступово стає справжнім приватним детективом, а потім і зіркою пригодницької літератури всієї Російської імперії.
1 ... 130 131 132 133 134 135 136 137 138 ... 187
Перейти на страницу:

Багато чого я бачив, але такого!

— Хоч поліція нас не шукатиме, ваша благородь? — поцікавився я, бо ж Мельников як дворянин якось та відіб’ється, а мене за такі пригоди легко до тюрми відправлять.

— Не шукатиме, цей негідник — шахрай, він поліції боїться не менше за нас! Покидьок!

Згодом я прочитав у газетах про такого собі хитруна, який продавав у Києві мазь, що начебто значно збільшувала чоловічу гордість. Продавав за великі гроші й лише поштою. Звісно, нічого та мазь не збільшувала, але ті, хто на гачок потрапляв, брехали, що допомагає, і шили в дурні інших. Так воно б і далі тривало, але щось у мазь шахрай не те поклав, то Мельникову, коли помазав він, почало пекти і пухирі пішли. Це вже я дізнався, коли його жінка, благовірна Дашенька, просто в конторі скандал зчинили і викричали всі подробиці. Ось так, навіть така розумна людина, як їх благородь, дурниць наробив. Бо хотів покращити те, що Бог створив. Неправильно це.

Ото йду, згадую про старі часи, а потім зупинився наче вкопаний. Рота роззявив, брови насурмонив, думаю. Потім як ударю себе долонею по голові — і побіг. Щосили побіг, так що аж люди на мене з подивом дивилися. Я й сам собі дивувався, що такий дурень і раніше все не зрозумів.

Прибіг до будинку Семенових і подзвонив одразу. Стою, хекаю, аж язика висолопив. Ще раз подзвонив, і ще, смикати хвіртку став. Тільки тоді на поріг вийшла вдова Семенова. З того, що я про неї чув, очікував, що не буде дуже горем убита за покійним чоловіком Але так виглядало, що побивалася. З лиця зовсім спала, шкіра аж сіра зробилася, оченята заплакані. Перелякано дивиться на мене. А мені здається, що я її десь бачив.

— Хто ви? — питає вдова.

— Ваша сестра в біді! Відчиніть!

— У біді? Що сталося? — злякалася вона.

— Відчиніть, я за її дорученням! Мене звати Іван Карпович Підіпригора Чули про такого?

— Так, чула, але...

— Справа життя та смерті! Її треба рятувати!

— Так, зараз!

Вона відчинила хвіртку, до нас уже бігли писаки, але я швидко заскочив у двір, хвіртку зачинив, вдову схопив за руку і потяг до будинку.

— Де її кімната? — питаю.

— На другому поверсі, перші двері ліворуч. Скажіть, будь ласка, що сталося?

— Не заважайте, я зараз!

Забіг у потрібну кімнату, кинувся до шафи. На одній з полиць знайшов те, що мені було потрібне, запхав за пазуху, вибіг.

— У вас є чорний хід?

— Так! А що з Марією?

— Я врятую її, не хвилюйтеся! — запевняю я, а сам усе більше переконуюся, що десь вже бачив ту білявку.

Вибіг і побіг до своєї кімнати. Узяв там дещо і повернувся до будинку Семенова. Чекав зовсім недовго, он уже приїхала руда красуня Марія, вийшла з валізою, пробилася крізь натовп газетярів і зайшла у двір. Поки писаки намагалися з нею побалакати, я тицьнув пару гривеників візнику і дізнався, що жінка їздила до банку. Скоріше за все, знімала гроші, щоб мати готівку. Я зістрибнув із візка і пішов до писак, що збуджено обговорювали якісь дурниці. Побачивши мене, одразу впізнали, бо бороду приклеєну я вже зняв.

— Господи, це ж Іван Карпович Підіпригора! Сам Підіпригора прийшов! Іване Карповичу, то ви займаєтеся цією справою?

— Саме так.

— І чи близькі до розв’язання?

— Думаю, що так. А зараз дайте мені поговорити зі вдовою.

— Вона ні з ким не розмовляє! Сестра там усім верховодить!

— Подивимося, — я тисну на дзвінок. Коли бачу рух фіранки, махаю рукою і вклоняюся.

Чекаємо. Бачу розчарування на обличчях газетярів. Вони ж сподівалися, що переді мною легко відчиняються всі двері.

— Не пустять вас, нікого не пускають, — зітхають писаки.

— Пустять, ще й як пустять, — впевнений я.

І справді, двері відчиняються. Виходить Марія, руда красуня.

— Що вам?

— Є розмова.

— Що ж, заходьте.

Натовп аж скрикує з подиву, бо нікого ще не пускала.

Я заходжу до двору, піднімаюся сходами, ось уже в будинку.

— Що вам потрібно? — руда не приховує свого роздратування.

— Поговорити з вами і вашою сестрою.

— Нам немає про що балакати! Хіба що поліція схоче дізнатися, для чого ви обманом заходили до будинку! — пирхає на мене Марія.

— О, думаю, що я зможу розповісти поліції про багато цікавих речей, — посміхаюся.

— Що ви маєте на увазі? Думаєте, я злякаюся? Залиште ваші фокуси для підліткових журналів!

— Які фокуси? Лише кілька фактів та речових доказів. То де ваша сестра?

— Вона не хоче розмовляти з вами!

— Неправда, — чується тихий голос за моєю спиною. То увійшла мадам Семенова.

— Олено, будь ласка, вийди!

— Ні, я хочу поговорити з Іваном Карповичем, — вона каже тихо та твердо. Її сестра дратується, але не може нічого зробити. — Ходімо до зали.

Ми проходимо, сідаємо за стіл.

— Хочете чаю? — питає Олена.

— Якщо можна.

— Маріє, будь ласка, — звертається вона до сестри. Та дратується, але підводиться і йде.

— Про що ви хотіли поговорити?

— По-перше, дозвольте мені висловити співчуття з приводу загибелі вашого чоловіка, — дивлюся на неї й зовсім не для того, щоб побачити реакцію. Мені знайоме її обличчя. Звідки? Вона киває. — По-друге, дозвольте мені запитати вас про події тієї ночі. Я цікавлюся не просто так, а тому, що розслідую цю справу.

— Що ж, запитуйте.

— Розкажіть, що ви чули та бачили тієї ночі, коли прийшли грабіжники?

— Я спала Потім Інокентій Степанович прокинувся. Пішов до свого кабінету.

— Він щось почув?

— Не знаю, мабуть. Зазвичай він не прокидався вночі.

— Що далі?

— Крики і стрілянина Я дуже злякалася і сховалася під ліжко. Коли все вщухло, пішла до кабінету. Там лежали тіла і було багато крові. Мені стало зле. Потім прибіг городовий. Далі ви, мабуть, усе знаєте.

— Городовий сказав, що чув, як грюкнули двері і з будинку хтось вийшов.

— Мабуть, це був той четвертий злочинець.

— А гроші?

— Він забрав гроші. Я думаю, що він десь переховувався в кабінеті. Коли я знепритомніла, то він утік.

— А що скажете щодо дверей? Поліція вважає, що їх злочинцям відчинили.

— Не знаю. Двері завжди замикав Інокентій Степанович. І двері, і вікна він перевіряв щовечора перед тим, як лягав спати. Зараз у Херсоні неспокійно, то він берігся.

— А того дня замикав двері?

— Я за ним не слідкувала, молилася на ніч.

— То як же злодії зайшли до будинку? До речі, слуг у вас не було?

— Ні, це забороняла віра Інокентія Степановича. Жодних слуг, усі рівні перед Богом.

— Ваша сестра тоді з вами не ночувала?

— Ні, мій чоловік заборонив нам бачитися і не пускав Марію на поріг.

Ось і сама Марія заходить до кімнати з великою тацею, на якій чашки з чаєм, порцелянова розетка з варенням, цукерниця й тарілка з печивом.

— Допит триває? — питає вона і невдоволено струшує рудою гривою. Виставляє чашки з чаєм на стіл. Я дивлюся на неї з янгольською посмішкою.

— Про всяк випадок, шановна Маріє, нагадую вам, що на вулиці стоїть ціла юрба газетярів, які бачили, як я заходив сюди, цілий і неушкоджений. Вони чекатимуть, коли я вийду. Якщо цього не станеться, то вони дуже здивуються. Ну, коли виявиться, що мене узяв якийсь грець, то не минути вам пояснень поліції.

Я посміхаюся і беру чашку. Дмухаю на гарячий чай, бачу подив в очах Олени, та де ж я її міг бачити? Я такий заклопотаний цим питанням, що навіть не радію, коли Марія червоніє і хапає мене за руку.

— Зупиніться! Не пийте! — сичить вона.

— Маріє! — підхоплюється Олена.

— Снодійне чи отрута? — спокійно цікавлюся я.

— Не важливо, не пийте, — червоніє Марія.

— Маріє! Ти зовсім збожеволіла! — Олена промовляє це тихо, і на очах її сльози. Вона повертається до мене.

1 ... 130 131 132 133 134 135 136 137 138 ... 187
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)