Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Господи, це ж Іван Карпович Підіпригора! Сам Підіпригора прийшов! Іване Карповичу, то ви займаєтеся цією справою?

— Саме так.

— І чи близькі до розв’язання?

— Думаю, що так. А зараз дайте мені поговорити зі вдовою.

— Вона ні з ким не розмовляє! Сестра там усім верховодить!

— Подивимося, — я тисну на дзвінок. Коли бачу рух фіранки, махаю рукою і вклоняюся.

Чекаємо. Бачу розчарування на обличчях газетярів. Вони ж сподівалися, що переді мною легко відчиняються всі двері.

— Не пустять вас, нікого не пускають, — зітхають писаки.

— Пустять, ще й як пустять, — впевнений я.

І справді, двері відчиняються. Виходить Марія, руда красуня.

— Що вам?

— Є розмова.

— Що ж, заходьте.

Натовп аж скрикує з подиву, бо нікого ще не пускала.

Я заходжу до двору, піднімаюся сходами, ось уже в будинку.

— Що вам потрібно? — руда не приховує свого роздратування.

— Поговорити з вами і вашою сестрою.

— Нам немає про що балакати! Хіба що поліція схоче дізнатися, для чого ви обманом заходили до будинку! — пирхає на мене Марія.

— О, думаю, що я зможу розповісти поліції про багато цікавих речей, — посміхаюся.

— Що ви маєте на увазі? Думаєте, я злякаюся? Залиште ваші фокуси для підліткових журналів!

— Які фокуси? Лише кілька фактів та речових доказів. То де ваша сестра?

— Вона не хоче розмовляти з вами!

— Неправда, — чується тихий голос за моєю спиною. То увійшла мадам Семенова.

— Олено, будь ласка, вийди!

— Ні, я хочу поговорити з Іваном Карповичем, — вона каже тихо та твердо. Її сестра дратується, але не може нічого зробити. — Ходімо до зали.

Ми проходимо, сідаємо за стіл.

— Хочете чаю? — питає Олена.

— Якщо можна.

— Маріє, будь ласка, — звертається вона до сестри. Та дратується, але підводиться і йде.

— Про що ви хотіли поговорити?

— По-перше, дозвольте мені висловити співчуття з приводу загибелі вашого чоловіка, — дивлюся на неї й зовсім не для того, щоб побачити реакцію. Мені знайоме її обличчя. Звідки? Вона киває. — По-друге, дозвольте мені запитати вас про події тієї ночі. Я цікавлюся не просто так, а тому, що розслідую цю справу.

— Що ж, запитуйте.

— Розкажіть, що ви чули та бачили тієї ночі, коли прийшли грабіжники?

— Я спала Потім Інокентій Степанович прокинувся. Пішов до свого кабінету.

— Він щось почув?

— Не знаю, мабуть. Зазвичай він не прокидався вночі.

— Що далі?

— Крики і стрілянина Я дуже злякалася і сховалася під ліжко. Коли все вщухло, пішла до кабінету. Там лежали тіла і було багато крові. Мені стало зле. Потім прибіг городовий. Далі ви, мабуть, усе знаєте.

— Городовий сказав, що чув, як грюкнули двері і з будинку хтось вийшов.

— Мабуть, це був той четвертий злочинець.

— А гроші?

— Він забрав гроші. Я думаю, що він десь переховувався в кабінеті. Коли я знепритомніла, то він утік.

— А що скажете щодо дверей? Поліція вважає, що їх злочинцям відчинили.

— Не знаю. Двері завжди замикав Інокентій Степанович. І двері, і вікна він перевіряв щовечора перед тим, як лягав спати. Зараз у Херсоні неспокійно, то він берігся.

— А того дня замикав двері?

— Я за ним не слідкувала, молилася на ніч.

— То як же злодії зайшли до будинку? До речі, слуг у вас не було?

— Ні, це забороняла віра Інокентія Степановича. Жодних слуг, усі рівні перед Богом.

— Ваша сестра тоді з вами не ночувала?

— Ні, мій чоловік заборонив нам бачитися і не пускав Марію на поріг.

Ось і сама Марія заходить до кімнати з великою тацею, на якій чашки з чаєм, порцелянова розетка з варенням, цукерниця й тарілка з печивом.

— Допит триває? — питає вона і невдоволено струшує рудою гривою. Виставляє чашки з чаєм на стіл. Я дивлюся на неї з янгольською посмішкою.

— Про всяк випадок, шановна Маріє, нагадую вам, що на вулиці стоїть ціла юрба газетярів, які бачили, як я заходив сюди, цілий і неушкоджений. Вони чекатимуть, коли я вийду. Якщо цього не станеться, то вони дуже здивуються. Ну, коли виявиться, що мене узяв якийсь грець, то не минути вам пояснень поліції.

Я посміхаюся і беру чашку. Дмухаю на гарячий чай, бачу подив в очах Олени, та де ж я її міг бачити? Я такий заклопотаний цим питанням, що навіть не радію, коли Марія червоніє і хапає мене за руку.

— Зупиніться! Не пийте! — сичить вона.

— Маріє! — підхоплюється Олена.

— Снодійне чи отрута? — спокійно цікавлюся я.

— Не важливо, не пийте, — червоніє Марія.

— Маріє! Ти зовсім збожеволіла! — Олена промовляє це тихо, і на очах її сльози. Вона повертається до мене.