Марш Радецького та інші романи

— Каптурак виїхав!

Щасливий день, їй-богу! Отже, того дрібненького чоловічка, що завжди нагадував би лейтенантові про найгіршу мить його життя, прибрано з дороги.

— Чому?

— Його просто витурили!

Еге ж, виявляється, аж так далеко сягала рука Франца Йосифа, того старенького з блискучою капкою на кінчику царственого носа цісаря, що розмовляв із лейтенантом Троттою під час маневрів. Аж так далеко, виходить, сягала й пам’ять про героя Сольферіно. За тиждень після аудієнції, що її цісар дав окружному начальникові, Каптурака вислано. Політичне управління, діставши згори відповідний натяк, заборонило й гральну залу Бродніцера. Про капітана Єдлічека більш не було мови. Він поринув у те загадкове німе забуття, з якого так само рідко виринають, як із того світу. Він потонув у військово-слідчих в’язницях старої монархії, під тягарем тюремних мурів тодішньої Австрії. Коли часом офіцерам спливало на думку його ім’я, вони його негайно відганяли. Багатьом те вдавалося завдяки природній їхній схильності все забувати. З’явився новий капітан, на прізвище Лоренц, присадкуватий, неквапливий добродушний чоловік, непоборно схильний до недбалості у службі й манері триматися, ладний будь-якої хвилини скинути кітеля, хоча це було заборонено, — аби зіграти партію в більярд. При тому він показував свої закуці, інколи залатані й трохи пропітнілі рукави. Він був батько трьох дітей і чоловік сумовитої жінки. Він хутко освоївся в батальйоні, й до нього враз усі звикли. Його діти, схожі одне на одне, мов близнята, утрьох приходили по нього до кав’ярні. Помалу позникали «солов’ї» з Ольмюца, Гернальса і Маріаґільфа. Лише двічі на тиждень у кав’ярні грала музика. Та їй тепер бракувало натхнення й темпераменту; за браком танцівниць вона стала класичною і, здавалося, не грала, а радше оплакувала минулі часи. Офіцери знов почали нудьгувати, якщо не пили. А коли пили, то впадали в зажуру й жаліли самих себе. Літо було дуже спекотне. Під час дообідньої муштри двічі робили перерву. Зброя й люди пітніли. Глухі й понурі звуки сурм важко вдаряли у щільне повітря. Легка імла рівномірно оповивала все небо сріблясто-олов’яним серпанком. Вона зависла й над болотами, притлумлюючи повсякчас бадьорий жаб’ячий галас. Верби ані шелеснули. Цілий світ чекав вітру. Та всі вітри спали.