Горить свіча

— У нас була надія, що вистоїмо, — відповів на це спокійно Дмитро. — А не вистоїмо, то краще смерть, ніж довічне ярмо! Ось чому ми билися, не жаліючи живота свого! До того ж падали не тільки наші вої, а й твої, хане, а земля наша велика — якщо кожне місто захищатиметься так, як Київ, то з ким ти залишишся, Батию?

Батий мовчав, а запальний Менгу схопився за шаблю.

— Що він говорить, собака! Я зарубаю його!

Однак Батий підняв застережно руку.

— Ні, Менгу, не треба! Я поважаю сміливих і хоробрих людей. Над достойним супротивником достойно і перемогу одержати. Хіба не так? Це не мої слова, це слова нашого діда Чінгісхана, а він, як завжди, і в цьому був мудрий.

— Однак він не давав пощади ворогам! — вигукнув Менгу. — Його бойовий шлях був усіяний черепами переможених!

— І мій шлях буде усіяний черепами переможених — я вже подбаю про це, Менгу! Будь спокійний, ми не залишимо в Киюві нікого навіть на розплід! Але войводі Думитру я дарую життя заради хоробрості його! Я візьму його з собою в дальший похід, щоб він побачив загибель землі своєї, загибель усіх, хто не захоче підкоритися мені! Всіх їх чекає люта смерть! — І повернувся до полоненого воєводи: — Ти зрозумів мене, Думитре?

— На все воля Божа, — з гідністю відповів воєвода. — Всі ми смертні — і я, і ти! І народи наші смертні, бо нічого немає вічного під зорями! І якщо Бог вибрав тебе своїм знаряддям — бичем Божим, щоб покарати мій народ за гріхи його, то знай: ми не підставимо добровільно шиї під твої шаблі! Ми будемо оборонятися, скільки сил наших стане! А там — що Бог дасть!

Батий усміхнувся — холодно і зневажливо. Потім погордливо прорік:

— Вічне Небо давно наперед визначило, що йєка-монголи підкорять собі всі довколишні народи зримого півсвіту. Невже ти сумніваєшся в цьому? Якщо сумніваєшся, то найближчим часом матимеш змогу переконатися, що так воно й буде! Як і те, що Киюв уже впав! Дивися — останніх твоїх воїнів, що лишилися серед живих, уже в'яжуть желями і ведуть у полон, і в моїй владі вирішити їхню долю — умертвити чи завдати в рабство.

Дмитро і сам уже бачив, що Київ упав. Тільки від Янчиного монастиря ще долітали крики і гуркіт бою — там, видно, трималася жменя киян. Та чи довго вони протримаються?

Йому стало важко дихати, серце зайшлося гострим болем. Навіщо йому бачити все це — смерть синів, багатьох тисяч киян, загибель рідного міста? Навіщо доля залишила йому життя? Щоб до кінця випив гірку чашу ганьби і наруги?

А де бояриня Анастасія? Де донька Янка? Невістки? Онучата малі? Немає, немає! Всі загинули, все пішло прахом! Боже мій. Боже!

Він відчув, як глибоко в грудях заклекотало, як у жлукті, коли в нього кинути розжарений камінь, а очі наповнилися солоними слізьми. Плечі здригнулися, широкі круті плечі, що не знали втоми упродовж багатьох літ, тепер поникли, опустилися.

Воєвода плакав. Стояв посеред Києва, на Бабиному торжку, де колись збиралися віча, де відбувалися найважливіші події київського життя, і тихо плакав, не соромлячись нікого — ні Батия, ні його почту, ні воїнів-баатурів, що стерегли знатного полоненика. Плакав, що всьому настав кінець…