Реальна загроза

На планеті вже почалися святкування з приводу перемоги, проте наш флот не припиняв атак на ворога, який вже не думав про агресію, а мріяв лише про одне — врятуватися. У своєму зверненні до народу Ютланда та Збройних Сил батько заявив, що ми маємо завдати тяньгонцям повної й остаточної поразки — як застереження всім потенційним агресорам, що нишком гострять на нас зуби. Ця позиція здобула цілковиту підтримку з боку громадськості та військових.

Одночасно з цим по всім доступним каналам зв’язку супротивникові було висунуто ультиматум з вимогою безумовної капітуляції. В разі непокори наше командування погрожувало повним знищенням.

У перші години після ультиматуму ніякої реакції не було, але за деякий час під безперервними атаками наших сил тяньгонці переконалися, що ми не збираємося так просто відпускати їх. Елементарні розрахунки свідчили, що при збереженні наявної динаміки втрат шанси на порятунок мала лише мізерна частина флоту.

Попервах дезертували окремі кораблі — стрімкими ривками вони вилітали за межі свого угруповання, на частоті позивних сповіщали про капітуляцію й розпочинали гальмування. Декотрі з таких кораблів підбивали свої ж, але щогодини дезертирів ставало дедалі більше, а згодом почали здаватися цілі бригади й дивізіони. Та знов-таки — через велику швидкість ми мусили чекати ще кілька днів, поки кораблі вповільнять свій рух настільки, щоб на них можна було висадити космічних піхотинців з призовими командами. А тим часом на ще незаселених островах у Західному океані будували табори для військовополонених — процедура їх репатріації передбачалася тривала, а тримати людей у космосі обходилося набагато дорожче, ніж на поверхні планети. До того ж ютландський уряд не збирався задарма годувати тяньгонців, їм належало відробляти свій хліб. Тому для таборів обирали острови зі сприятливими природними умовами для вирощування вуховерту.

Елі прокоментувала це так:

— Летіли за ендокринолом, то нехай ним подавляться. І нашим армійським нарешті буде чим зайнятися. Правда, не думаю, що вони зрадіють ролі наглядачів на плантаціях…

Проте далеко не всі тяньгонці збиралися здаватися. Деякі кораблі здійснювали самовбивчі занурення й гинули вже в апертурі, інші й далі сподівалися на порятунок. Але тепер, коли половина недобитого ворожого флоту віддала перевагу полону перед смертю, у решти майже не залишалося шансів.

Проте ми — маю на увазі нашу команду — в полюванні за втікачами участі не брали. Для нас війна вже практично скінчилася. Коли стало ясно, що тяньгонці відмовились від наміру атакувати Ютланд, батько провів нараду Генерального Штабу, на якій присутні одностайно погодилися, що з військового, політичного та морального погляду було б великою помилкою залишати Угруповання Планетарної Оборони осторонь бойових дій. А оскільки його кораблі не мали емітерів, то було вирішено провести тимчасову ротації особового складу — „планетарні“ перейшли на судна Зоряного Флоту, а ми, „зоряні“, стали до бойового чергування поблизу Ютланда… Хоча яке там „бойове чергування“! Нас просто відрядили до орбітального санаторію — відпочивати, розслаблятися і зі сторони спостерігати за завершальною фазою війни.