Реальна загроза
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Реальна загроза». Краткое содержание книги:
Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...
— Я люблю її просто як подругу, — сказала Ліна. — А знаєте що?
— Що?
— Давайте будемо запрошувати її в гості. Нечасто, раз на місяць. І ненадовго — лише на пару днів.
Елі хмикнула:
— Власне, непогана ідея. Сашко, як думаєш?
Я обійняв обох дівчат, поцілував Ліну, а Елі погладив по щоці.
— Мені й вас двох вистачає, любі жіночки. А от ви — справжні німфоманки. Моє щастя, що вам не потрібен ще один чоловік.
7
Через кілька днів, ворожі кораблі, що раніш капітулювали, зменшили швидкість до прийнятного рівня, і почалася масова висадка космічної піхоти. Полонених тяньгонців переводили на старі лінкори, тимчасово переобладнані під тюремні транспорти, й доправляли на планету.
Між тим, за тридцять астроодиниць від зорі Аруни, на самій околиці системи, Зоряний Флот Ютланда добивав непокірні кораблі, чиї екіпажі керувалися принципом „Live free or die“[10]. Втім, деякі з них останньої миті все ж приймали рішення про здачу, занурювалися в апертуру (що на такій відстані було більш-менш безпечно), відтак негайно вспливали, згасивши свою відносну швидкість до нуля, і приймали на борт піхотний десант з призовою командою.
Я пильно стежив за всіма зведеннями з району бойових дій і щоразу полегшено зітхав, коли отримував інформацію про благополучне повернення „Оріона“ на базу. А в одному зі зведень я зустрів ім’я другого лейтенанта Лори Адамс, що служила на моєму кораблі перед самою війною, коли ми патрулювали систему. Під час висадки десанту на один з ворожих фрегатів, частина його команди несподівано вчинила опір, проте Адамс на чолі свого взводу швидко втихомирила тяньгонців, отримала незначне поранення, була нагороджена медаллю „За хоробрість“ і підвищена в чині до першого лейтенанта.
На п’ятий день нашого, з дозволу сказати, бойового чергування нас відвідали дорогі гості — Яна та Павлов. Як і мене, сестру також зняли з її крейсера, однак не перевели в Угруповання Планетарної Оборони, а тимчасово прикомандирували до Ставки Головного Командування. Ми з нею щоденно обмінювалися відеолистами — вести пряму розмову з сорокахвилинними паузами було просто нереально.
Після невеличкої церемонії, викликаної появою на борту есмінця головнокомандувача Військово-Космічними Силами, я провів Яну й Павлова до капітанської каюти. Певна річ, Елі з Ліною приєдналися до нас, оскільки це явно був неофіційний, родинний візит.
Щойно двері за нами зачинилися, Яна миттю відкинула свою стриманість, почепилась мені на шию й стала цілувати мене.
— Алексе, братику, слава богу, ти живий. Я така рада! Я так переживала за тебе!
— Ну-ну, вгамуйся, сестричко, — розгублено промимрив я. — Що це з тобою?
Павлов пояснив:
— Запізніла реакція. Весь цей час вона не могла повірити остаточно, що тяньгонці розбиті, і боялась якоїсь каверзи з їхнього боку. Боялася, що тебе повернуть на війну.
— Тепер уже точно не повернуть, — сказав я, обіймаючи Яну за плечі. — Ні тебе, ні мене. І до речі, люба, я за тебе також дуже переживав. Не для того я знайшов сестру, щоб її втратити.
Вона рішуче хитнула головою:
— Та що зі мною могло статися! Нічогісінько! А ти… ти міг ускочити у велику халепу. Ти ж у мене такий.
Влаштовуючись у кріслі, Павлов промовив:
— Звикай до опіки старшої сестри, Александре. Скоро ти відчуєш її на власній шкірі. Майже весь минулий рік тобі вдавалося ховатися від Яни — то в польоті на перевалочну базу, то на Вавілоні, то на патрулюванні системи. Та не все коту масниця.
— Припини, нестерпний! — огризнулася Яна. І до мене: — Ти не слухай, Алексе. У нього сестра справжня мегера. Тим-то він засів на Ютланді і радий-радісінький. А я зовсім не така. Ти ж не проти, щоб я дбала про тебе.
— Ніскільки, — запевнив я і також сів у крісло.
Сестра вмостилась у мене на колінах, викликавши цим мовчазне незадоволення в Елі та Ліни. Павлов дивився на нас з доброзичливою усмішкою, мов добрий дядечко.
— Ви надовго до нас? — запитав я. — Залишитесь на обід?
— На жаль, ні, — відповів Павлов. — Ми буквально на півгодини. А потім летимо далі.
— На Ютланд?
— Так, нас відкликав твій батько. Тепер за головного в Ставці адмірал Біргоф. Так би мовити, підмітає сміття.
— А чому не Бенсон? Позавчора ми чули, що він отримав четверту зірку і став вашим заступником.
— Його також відкликано. Зараз він уже має бути на Ютланді. До речі, й ти, Александре, готуйся — тебе викличуть якщо не завтра, то післязавтра. Ми на порозі великих змін.