Листя землі. Том 1

Напридумують людяки наші що хоч, скажу я вам. Ранєй — що: книг не читали, бо неграмотні були, та й не було коли до книжок, бо в кожного — хоч трохи землиці, а є, і треба діло робить. Дак книжок не читали, а самі собі такого попридумують, що складніше од будь-якої книжки. Дячиха матці моїй казала, і я кажу теє, що од матки, покійної давно, чула: Дарина жменю золота церковному сторожу дала, щоб могили дітей її беріг, і то йон поміг приймакові Мотриному смерть у розритій могилі знайти. А йон, сторож церковний, хоч і кривуляв на ліву ногу, а силу добренну в руках мав. А людяки вже потім набрехали цілу торбу брехень. Я ж, хоч тольки лікнеп і знала, і Бога, для душі, признаю, а над забобонами бабськими сміялася і сміюся.

Се ще, мо', у годі вісімнадцятім, ще я не очоловічилася, ще я у матки рідної жила, відкрила босота сєльська склеп панський. А був тади віслюк у батюшки Олександра, солдати коней попових, добренні коні були, забрали, а віслюка йому залишили. Дак босота сєльська труну з тілом пана Михайла Журавського, покійного давно, тим віслюком поповим по вулицях пакульських волочила, вигуцуючи довкола, наче дикі якісь людяки. Далєй викинули тіло пана Журавського з труни на мосту через річку Синявку, до поручнів вірьовками прив'язали, ще й пляшку з самогоном йому втулили. Самі ж на містку допізна танцювали, цигана з гармошкою та бубном найнявши. А щоб видніш їм було танцювать, лавку, що в ній до розрухи син П'явки торгував, підпалили. Тади ж що хоч у селі творилося, власті якось що не було ніякої, а як власті над людьми нема, у головах їхніх од того наче вавки робляться.

Сказано-бо і в писанії: од Бога власть нам дана, щоб дурість на нас не нападала.

А ми з дєвками у мене під двором сиділи, не пішли й дивитися на теє страховиння. Аж за північ десь притихло на містку, і лавка П'явчина догоріла. Калі чуємо, у вуличці нашій — туп, туп, глухо так, наче дерев'яними ногами, і все ближчей та ближчей. І вже забовваніло перед нами щось високе та біле, наче хрест, полотном обвинений. Дак дєвки коло мене, мо', й повсцикалися од страху, пан, шепчуть, се пан, покійний давно, іде… Та — брись за хату, наче й не було їх коло мене. А я уже тади нічого не боялася і забобонів не визнавала. Познєй, як у комсомол стали записувать, а був комсомол сперва у Крутьках, дак я на збори ночами сама ходила, і хоч би що мені. Ось і сиджу я на призьбі, під хатою нашою, зубами, правда, вицокую, жива ж таки людяка. А воно зупинилося посеред вулиці й запитує у мене дерев'яним голосом: «Де мої дєтки, дєвко?!» Я слиньку ковтнула, бо вилиці мені зсудомило, далєй і одказую: «У землі, діду, дєтки твої давно, у землі, і ти у землю іди…» Дак воно — раз, і наче розсипалося, і наче нема його, тольки земля застогнала. А якби сказала я, що живі панові дєтки, воно б ще довго по світу теліпалося. Се вже мені познєй так Уляна Несторка сказала.

А як помирав Федір Монашок, осьдечки уже, в наші годи, пішла і я на хутір, болящого його провідать, попрощатися, бо наче ж разом росли. Дак йон мені і гомонить: «А помніш, дєвко, у молодості нашій, як тебе серед ночі пан Журавський, померлий давно, запитував, де дєтки його? Дак то ніякий не пан був, а се був я, на ходулях, напужать тебе хотів, бо любив тебе кріпко, а ти у мій бік і оком не вела…» Ось як воно буває у жисті, ось одкуль страхи та забобони людяцькі виростають. Як я у що теперечки і вірю, дак тольки у теє, що ні в що вірити не треба. Хіба що — у любов, та вже я стара для любовей, уже моє усе минулося, наче й не було зроду…