![Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/0/8/4/samotnij-mandrivnik-prostue-po-samotnij-dorozi-romanizovani-biografii-opovidannya-roman-download.jpg)
Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]
- Автор: Домонтович Віктор
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Спадщина
- ISBN: 978-966-2685-12-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]». Краткое содержание книги:
То була найвища похвала для людини й письменника, коли її називав Куліш етнографом…
Український гурток у Чернігові був міцненький. Було тут багато молоді, настроєної також романтично, як і Ніс. Отже, явочним порядком заснований був так званий «Носівський курінь», щось подібне до українського клубу. До «куреня» вступити було вільно кожному, аби тільки він одягавсь у народне вбрання та розмовляв народною мовою.
Було й так, що всією громадою виїздили за город, розкладали багаття, смажили на шпичках сало, пили, співали народних пісень, декламували поезії Шевченкові й вертались додому.
Гостинність самого Носа була в такій «широте беспредельной», що, не питаючись, спинявсь у Носа кожен, хто хотів, так що Ніс не бачив іноді й господаря речей, хто він і що він, тільки бачив кого валізи. Обідав у Носа теж хто хотів, і тільки по обіді кидано гроші в карнавку, прибиту на стінці. Члени «куреня» неабиякої ваги надавали народним звичаям стародавнім і за Носовим приводом прагнули реконструювати козацьке запорізьке життя колишнє в своєму побуті.
Отак, як Куліш у своїй «Чорній раді» запорізьке життя та Кирила Тура змалював:
— У нас на Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий, хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А ці городові кабани усе мають за власне, що перше забрались у баштан.
Уставши з-за столу, Кирило Тур подякував за хліб-сіль по-своєму:
— Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — та й потяг із подвір’я, не сказавши нікому й прощайте, наче зі свого куреня.
Своєю щирою вдачею, широкою, надто експансивною «запорізькою» натурою, також через свій непоганий баритон та оригінальний зовнішній вигляд Ніс був дуже популярний не тільки в Чернігові. Принаймні Ніс згодом писав про себе:
— На мене в Україні дивилися, як на міф. Знаю, що чомусь у чернігівському бутті моєму, як на диво, хотіли поглянути на мене всі проїжджі, навіть і за 300 верст, а може, й дальні странніє. Навіть були й такі, що уявляли мене диким вершником і побоювались трохи, особливо вночі, та ще темної, недовірливо позираючи на віконце. Одне слово, були такі щасливі фантазії, що зробили з мене новітнього Гаркушу.
Як належало справжньому запорожцеві, носив Ніс і козацьке вбрання, що ним він епатував чернігівське панство й муляв очі місцевому начальству[41].
У запорізькому — «чесному курені» Носовому Куліш відчував і себе справжнім запорожцем. У Чернігові Куліш ходив у червоних шовкових штанях і в вишиваній сорочці.
Фантастичний театральний костюм Кулішів привертав до себе увагу чернігівських хлопчиків, і вони, побачивши Куліша на вулиці, бігли за ним юрбою й гукали:
— Турчин! Турчин!..
3 червня року 1860 Куліш писав Данилові Каменецькому до Петербурга:
— У Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою приємністю, яка ніколи й ніде.
А з приводу своїх шовкових штанів, ніби трохи й виправдуючись, додавав:
— На півдні аж ніяк не можна ходити в панталонах, і я вже пошив собі шовкові шаровари, а до них потрібні й українські сорочки.
У Чернігові зав’язався в Куліша роман з панею Параскою — Параскою Федорівною Глібовою, дружиною Леоніда Івановича Глібова.
Кохання починалося «гаряче й сліпо», як каже сам Куліш. Він почував себе бадьорим, свіжим і піднесеним. Він був щасливий, як ніколи й ніде. Він говорив про «ніжне й глибоке почуття».
— Ви зробили мене юнаком! — казав Куліш Глібовій.
— Ви мене помолодили в Чернігові! — писав Куліш згодом 12 жовтня 1860. — У Вас в Чернігові якось молодо живеться.
— Молодість зникла для мене. Ви бачили останній її відблиск (1860, 23 грудня).
Лист досі не опублікований, записка, де призначається побачення, якнайкраще змальовує Кулішеві настрої в Чернігові, де урочисті бенкети, обіди й вечері, музика, тости, шампанське приходили на зміну принадним годинам, проведеним на самоті з Глібовою:
В самом деле был вечер веселый у Цвита[42], одной Вас мне не доставало. Но у меня на груди были Ваши цветы, а в сердце Ваши слова — я не мог тосковать о Вашем отсутствии. Музыка подействовала на меня сильнее обыкновенного, потому что Вы сделали меня юношею. Между прочим я читал «Катерину» Шевченка и не мог удержаться от слез. Мне живо представилась Ваша легкая юность. В лице Катерины я видел Вас игрушкою людей, которые не знали Вам цены и, как неразумные дети… но довольно: я много уж говорил об этом. Все, что Вы переиспытали, все, что Вы утратили, так [сильно] живо представилось мне при чтеньи «Катерины», что я перервал его, выбежал в другую комнату и, упав на софу, дал волю слезам своим. Тут-то я убедился, как нежно и глубоко я Вас люблю. Если и никогда уж мы больше не свидимся после нашей разлуки, я всегда буду любить Вас и с благодарностью вспоминать грустные и вместе восхитительные часы, проведенные с Вами наедине. Если желаете сегодня ехать со мной в сад около одиннадцати часов, то отвечайте посланному только — хорошо; а если не хотите, то оторвите лоскуток от этого письма и напишите, в котором часу приехать посидеть к Вам перед обедом, который будет у Милорадовича. Я не хочу озабочивать Вас длинным ответом. Я знаю, что Вы меня любите больше, чем может выразить записка.
41
«Я украинскою одежею люблю дразнить панов; они в хорошем и ясном отношении к миру, потому во всем, — и в штанах, и в юбках подозревают и ругаются, яко чистым и непорочным. Подобное положение душевных стихий очень, очень забавно и заманчиво. Нельзя, чтобы не шутить над сим благодатным покоем… Вот и завяжешь узелок какой, или через плечо ленточку белую, или шнурочком обложишь казакин, или черненький перстенек наденешь — и давай удить приятное доверие отцов отечества, и тешиться их зорким и милым вниманием к сим ребяческим и детским побрякушкам». Архів С. Д. Носа (Етнограф, комісія Укр. Академії наук). — Зш. 14 і 32; Білий В. Судова справа Носа. — Зап. і ст. від. УАН. — Кн. IX. — 1925.
42
Чернігівський купець.