Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]
- Автор: Домонтович Віктор
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Спадщина
- ISBN: 978-966-2685-12-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]». Краткое содержание книги:
Отже, це й була така Марковичка. Така вона була не тільки у враженнях інших від неї, а й у своїй власній автохарактеристиці. 16-літньою дівчинкою й 30-літньою жінкою. Завжди однакова байдужа, рівна, спокійна. «Ніщо її не зрушало, ніщо не дивувало». 16-літньою дівчинкою вона вже відчуває в собі отую Ґетеву олімпійську споглядальну незворушеність: дивний спокій, незрівняну байдужість; ніщо її не хвилює, не зачепить, не зацікавить.
Чудесна насиченість, наповненість, достиглість.
— Мовчуще божество! — як назвав її Куліш.
4-го вересня року 1850-го 16-літньою дівчинкою Марія Олександрівна писала своєму нареченому Опанасові Марковичу:
— Через що в мене така дивна вдача? Усе, мені здається, я пережила, про що б я не чула й не бачила. І ніщо, здається мені, мене не лякає, як інших. Усе нібито надто звичайне. Чи це байдужість, чи це сподіванка, що все, що трапиться, обернеться якнайлучче, чи я надто певна в собі, що зможу все витримати. Я уявляю собі іноді всі нещастя, які можуть трапитись — нема жодного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно і, сказати — з радістю, викупляючи всі помилки неповерненого минулого, навіть прийдешнього.
На забуваймо: це лист 16-літньої дівчинки!..
— Багато, — пише юна про себе далі в тому ж таки листі, — багато є такого, чого я не можу сама розтлумачити словами. У мене так багато думок, що я нібито завжди думаю. Іноді, розмовляючи, я відчуваю раптом, як прилинуть думки найрізноманітніші: добрі, лихі, порожні, важливі, усе так перемішано, і все здається так дивно. Коли я буваю на самоті з природою, мені здається, ми вкупі, разом думаємо, але я не можу розповісти. Не можу… Чи ж бачив ти, як тіні набігають на горби після півдня? — Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко, швидко, не встигаєш за ними стежити.
Безкрає синє, забарвлене чистим індиго небо. Горби, що відходять у блакитну далечінь. Темно-сині ліси. Ввесь світ насичено цією синьою блакиттю. У синяві неба, в далечині ультрамаринових лісів тануть думки, такі ж ясні й прозорі, як і хмарки на небі. Навколо синій спокій, блакитна тиша.
Після півдня!
Лежати на землі, дивитись на небо й думати.
Навколо й на душі божественна спокійна байдужість всепізнаности й всепевности… Та переповненість думками, та мудрість, що вища від слів, що вже не знає слів, що її не можна виявити в словах. Тільки мовчазність може бути варта цієї мудрої насичености буттям і думками.
Розділ IV. Параска Глібова
Рік 1860 приніс для Куліша два нові знайомства й два нові романи — чернігівський роман з Параскою Федорівною Глібовою, дружиною Леоніда Івановича Глібова, відомого байкаря, та полтавський роман з Ганною Павлівною Рентель[40].
3 червня 1860 р. Куліш писав до Петербурга A. C. Каменецькому:
— В Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою приємністю, як ніколи й ніде.
Весело! Весело! Весело!
— В Чернігові люди живуть так гарно, як тільки можна бажати од невеличкого провінціального міста.
Тож таки коло нього ходили, його слухали, розважали. Купання, катання, прогулянки, подорожі за город кашу варити, сало на шпичках смажити, пісень співати, козачка танцювати… Не Чернігів 60-х років, а справжня Січ Запорізька. Тут тобі й скоки, й викрутаси, та через голову та колесом, а до того ж ще й найпривабливіше кохання, найніжніший флірт.
— Який великий поет серце людськеє! — проголошував Куліш.
Проза життєва оберталась в поезію серця, і все життя здавалось чудесним, таємничим і радісним.
Найближче зійшовся Куліш в Чернігові із Леонідом Глібовим та зі Степаном Даниловичем Носом.
Про Глібова Куліш писав Каменецькому: «У Глібова є хороші вірші. Приміром:
Ніхто більше Глібова виглядом, манерою й читанням не скидається на поета. Його призначення було високе, і в іншому суспільстві, за інших обставин він був би незрівняний естетичний критик і поет. Але гниле життя в панському нашому суспільстві згубило його. Він не живе, а одживає, хоча й сама руїна прекрасна в цій особі, яку задумала природа в найщасливішу хвилину».
Та в особливому захопленні був Куліш від Носа:
«Дуже приємна людина — Ніс… Це ім’я буде в нас безсмертне. Це така людина, якої й історик, і поет найбільше потребують. Між народом він — свій, без найменшої натягнености. Супроти його я вже джентльмен, тобто відрізнений від народу недостатністю народного виховання. Він учиться в народу і чудесно вчиться. Вищого за нього немає етнографа, і деяка навіть обмеженість розумових дарів допомагає йому черпати матеріали для етнографії в усій їх чистоті, без сторонньої домішки».
40
Листи Куліша до Глібової опубліковано: 1) Ів. К-й. До життєпису П. Куліша // Червоний шлях. — 1924. — Кн. 8—9. — С. 268—285; 2) Микола Левченко. До листування П. О. Куліша з П. Ф. Глібовою // Записки Іст. філ. відділу ВУАН. — 1927. — Кн. Х. — С. 293—298.