Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Не знаючи всіх обставин, мені важко що-небудь порадити. Ясно одне: мати свою людину в такій установі, як генеральний штаб, надзвичайно важливо, і тому варто ризикнути, тільки дуже обережно. Прошу сповістити мене про наслідки ваших переговорів з цим майором.
— Авжеж!.. І ще одне. Ми з вами не можемо часто зустрічатися, от я й подумав — чи не варто вам стати членом берлінського тенісного клубу, до якого належу і я. Там ми могли б разом грати, непомітно поговорити або хоча б призначити побачення.
— Добре, я довідаюся про це у своїх співвітчизників-американців і за їхньою допомогою вступлю до тенісного клубу. А якщо не пощастить стати членом клубу, спробую роздобути дозвіл на постійну гру.
— А взагалі нам не завадило б мати зв'язкового, — сказав Вебер. — По-моєму, Мюллер, ваш садівник, — людина підходяща.
— Можливо. Дайте мені час познайомитися з ним ближче. Скажіть, Вебере, як у вас в організації з грошима, чи не треба допомогти?
— Як вам сказати? — Вебер зніяковів і зам'явся. — У нас великих витрат нема… До того ж усі члени нашої групи працюють і живуть більш-менш непогано. Серед нас є навіть один власник трикотажної фабрики. Він заробляє добрі гроші, поставляючи підшоломники для солдатів фюрера…
— В такому разі вислухайте мене. Окрім того, що я представник нафтової компанії, я ще торгую дефіцитними товарами — кавою і сигаретами. Це дає мені чималі додаткові прибутки, і я можу допомогти вам грошима. Ви платите за конспіративні квартири, збираєтесь друкувати листівки, хочете вести переговори з майором — та хіба тільки це! І все потребує грошей. У мене в гаманці близько трьох тисяч марок, я їх дам вам зараз, а наступної зустрічі принесу ще. — Василь вийняв гроші і поклав на лаву між собою і Вебером. Той узяв їх і швидко сховав у кишеню.
Вони попрощалися біля виходу з парку. Василь на таксі, Вебер трамваєм повернулися в місто.
Василь сказав Веберові правду: йому велося добре. У гамбурзький порт прибували один за одним танкери з нафтою, пароплави із зброєю, авіаційними моторами, цинком, оловом та іншими гостродефіцитними матеріалами. Багато з них привозили товар і для містера Кочека. Більшу частину кави й сигарет Карл Бремер продавав на місці, меншу — доставляв у Берлін. Бремер уже двічі приїжджав до Василя і привозив виручку в доларах, щоразу одержуючи три відсотки комісійних. А Василь надсилав Джо Ковачичу в Париж його частку. У відповідь віце-консул дякував Василеві в листах.
Щоб звернути увагу властей на свої побічні заробітки, Василеві довелось орендувати невеликий склад у самому Берліні і перевезти туди товари, що надходили з Гамбурга, завести клієнтуру, збувати каву і сигарети. Звичайно в Берлін прибував товар, що пройшов через митницю, яка видала на них квитанції про сплату мита.
Літо було в розпалі. Місто задихалося від бензинового чаду й духоти. Зате в потсдамському особняку — благодать: чисте повітря, прохолода. Мюллер справді був прекрасний садівник. Невдовзі пан Кочек став власником чудового саду і квітника. Старий садівник щоранку присилав Лізі букет свіжих троянд.
Якось увечері Василеві подзвонив О'Кейлі і попросив його вранці завітати в консульство. «Хочу передати вам деякі доручення вашого патрона і розповісти новини», — сказав генеральний консул.
Уранці, не заїжджаючи в контору, Василь вирушив прямо в американське консульство.
О'Кейлі прийняв його підкреслено привітно, поцікавився, як справи, і тільки тоді подав Василеві запечатаний конверт, сказавши, що листа одержано через дипломатичну пошту.
Василь хотів був сховати конверт до кишені, щоб прочитати листа пізніше, але О'Кейлі ввічливо зупинив його:
— Я прошу вас прочитати листа тут і повернути його мені. Даруйте, але так заведено: папери, одержані через дипломатичну пошту, виносити з консульства не дозволено.
Лист був від Адамса. Той сповіщав Василя, що його припущення щодо можливого воєнного конфлікту між Італією і Абіссінією стверджуються повністю. Великі держави, мабуть, стануть на позицію невтручання. В американському сенаті підготовлено проект постанови, яка забороняє підданим Сполучених Штатів продавати озброєння і стратегічну сировину країнам, що воюють між собою. Шеф пропонував своєму представникові виїхати в Женеву, причому прибути туди не пізніше десятого серпня, зупинитися в готелі «Савой». Там його знайде уповноважений італійської нафтової компанії, синьйор Мачареллі, з яким треба точно домовитися про всі деталі поставки нафтопродуктів італійській компанії. «Ми не маємо наміру втручатися в політику, — писав містер Адамс, — наше діло — комерція, нею ми й клопотатимемося». Наприкінці він застерігав: «Сподіваюсь, ви розумієте, містере Кочеку, що все це — сувора таємниця і про наслідки ваших переговорів із синьйором Мачареллі та про дальші наші дії ніхто не повинен знати».