Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Чудова погода, як напровесні, правда? — спитав Василь, помовчавши.
— Так, дні погожі, — відповів німець.
Вони поговорили про се, про те. Василь ніби ненароком, між іншим, сказав оберштурмбанфюрерові, що він американець, уповноважений у Німеччині великої нафтової компанії, але його спеціальність — торгівля кавою.
— О, кава чудовий напій! На жаль, справжня кава давно зникла, — поремствував німець і в свою чергу відрекомендувався — Отто Лемке.
Він розповів, що вступив до партії націонал-соціалістів ще в 1928 році в Мюнхені, коли фюрер тільки-но збирав навколо себе однодумців.
— Єдиний народ на земній кулі, що заслуговує на повагу, крім нас, німців, — це американці! — просторікував Лемке. — Американці, як і ми, люди діла, — не те що пещені, вимираючі французи або дряхлі англійці і слов'янські племена — чехи, югослави, поляки та інша дрібнота!..
Пізніше Василь запросив оберштурмбанфюрера пообідати разом у вагоні-ресторані, сказавши, що в нього є кілька пляшок чудового віскі.
Отто Лемке не треба було довго вмовляти, і вони пішли у вагон-ресторан. Ліза, сказавши, що нездужає, лишилася в купе.
У вагоні-ресторані людей було мало. Отто Лемке заявив, що терпіти не може спиртних напоїв, розбавлених водою, глушив чисте віскі і, добре захмелівши, базікав без угаву. Як великий секрет, він сказав Василеві, що служить в охороні імперської канцелярії і має доступ до найвищих кіл партії.
— Наші партійні вожді довіряють мені дуже важливі таємниці, а Рудольф Гесс просто полюбив мене… А чому б і ні? Я завжди був вірний фюрерові, навіть у ніч «довгих ножів»… Американці — наші друзі, і мені нема чого приховувати від вас усе це!
Під кінець обіду вони так здружилися, що оберштурмбанфюрер Отто Лемке говорив Василеві «ти» і поблажливо поплескував його по плечу.
Вранці, під'їжджаючи до Берліна, Василь подарував йому пачку кави, пляшку віскі і дав свій службовий телефон, сказавши, що завжди буде радий зустрітись із своїм другом Отто Лемке.
Дома Василь і Ліза побачили, що в них побував хтось сторонній, порпався в речах, однак усе було ретельно покладено на місце. Ця обставина трохи стурбувала Василя, хоч він добре знав, що у фашистській Німеччині підозрівають усіх, тим більше підозріватимуть його, іноземця.
Таємний обшук в будинку ніби застерігав Василя, який останнім часом поводився надто самовпевнено, забуваючи, що найменший необережний крок може спричинитися до катастрофи.
Ще з юнацьких років Василь виявив неабиякі здібності до мов. Майже самотужки оволодів він французькою, пізніше вивчав англійську і навіть досить вільно говорив. Гірше було з німецькою, — цю мову Василь знав слабенько і добре взявся до неї тільки після того, як «батько» сказав, що, можливо, доведеться їхати до Німеччини. Живучи в Берліні, Василь швидко опанував розмовну мову, але граматику знав погано. Він поклав запросити вчительку, справжню німкеню, і сказав про це юрисконсультові Глаубергу. Той охоче погодився підшукати кваліфіковану вчительку.
Після цієї розмови минуло чимало часу, Василь не повертався до неї, не згадував про розмову і Глауберг.
У вечірній газеті Василь вмістив об'яву про те, що потрібен сторож-садівник. В контору почали приходити садівники. Вони мали поважні рекомендації, дехто показував навіть диплом про закінчення спеціального училища садівництва й декоративного рослинництва. Василь, очікуючи садівника, якого порадив узяти Вебер, записував адреси претендентів і обіцяв повідомити про свою думку. Нарешті той прийшов. Це був небагатослівний, міцний дідок, на прізвище Мюллер. На Василеві запитання він відповідав коротко і, на відміну од багатьох інших претендентів на посаду садівника, які запобігали перед багатим американцем, тримався вельми незалежно.
— Якщо вам потрібен справжній садівник, то кращого за мене не знайдете в усьому Берліні! — сказав він. — Я закінчив спеціальне училище садівництва й декоративного рослинництва, маю диплом. За фахом працюю понад тридцять п'ять років. Вивів нові сорти тюльпанів і троянд. Зараз працюю у генерала Вахтмахера і згоден перейти до вас тільки тому, що ви даєте житло.
— Ви що ж, збираєтесь переїхати до мене з усією сім'єю? — спитав Василь.