![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Якби ми до того дожили, — шепоче, — я віддала б їх нашому сину…
— О, так, — погоджується юнак, — я не отримав їх з рук неньки, бо втрата… Але перстеники зберегла для мене пані Воїдана, за що я їй від серця вдячний.
Місце заручних перснів займають шлюбні обручки з зоряного металу. Вогнедан розгортає скатане у трубку тяжке укривало — постіль двох закоханих… Але Дана пропонує спершу піти до моря. Купання вночі, що може бути кращим…
— О, «я присягав при блиску зір…» — всміхається принц, дивлячись на дівчину, котра на морському березі простягає руки до предківської зорі, - Боги мої, ніколи не думав, що мій шлюб буде таким красивим… Панна Чаяна, яку хотіли зі мною одружити, є настільки пристойною, що…
— Не слід ганити бідолашну дівчину, — відгукується з берега Дана, скидаючи запинало, — вона ніколи не дізнається про те, як непристойно чудово одружитися проти волі всіх і вся, і навіть отримати за це милість Богів у вигляді теплого моря восени… Ви йдете купатися, мій володарю?
— О, так, звичайно… А моя панна ще не забула Місячне озеро?
— Ні, - входить у воду Дана, — не забула…
Вона вже пливе, і Вогнедан наздоганяє її як і того разу — нечутно.
— Говорять, — шепоче, — що там, під зорею Сіллон ми були рибами… Рибами з моря, що вийшли на берег і отримали розум, але втратили легкість… О, ця солона вода…
— Я напевне була «морською стрілою», — охоче погоджується Дана, — а онде і вони…
Великі морські теплокровні, чорні зверху, білі знизу вистрибують з води у місячному світлі.
— Хіба на Еллоні водилися подібні істоти? — питає Вогнедан, — в сувоях з тваринознавства немає згадки…
— Уявімо, що водились, — сміється дівчина, — уявімо, що ми там…
Вони пливуть до берега і підводяться з води, наче повернувшись з глибин всесвіту до рідного дому.
— Дозвольте, кохана, — мовить Вогнедан і бере на руки свою подругу, що пахне морем і водою.
Шовковий намет схожий на велетенський помаранч… Так близько його очі… І Дана нарешті наважується притулити до вуст шорстку правицю, вкриту білими шрамиками.
— Ця тиха вода, — шепоче Вогнедан, — тиха вода, що зриває греблі… Тиха вода, що йде пробоєм… Моя тиха вода…
Два дні пройшли непомітно.
Вони майже не розмовляли, зливаючись з морем, вітром і одне з одним. Звуки Вогнеданової флейти говорили про сповнений щастя дух її володаря. Дана слухала музику, тихо умліваючи від захвату. А за наметом форкали коні, пущені гуляти вільно — єдине нагадування про зовнішній світ.
А потім раптово прилетів прохолодний вітерець з моря, і сонце заховалося за хмарами. Кошики з їжею спорожніли, а останні краплі росавського закохані допили ще увечері. Потрібно було або повертатися, або…
— Може все таки повернемося, кохана? — спитав Вогнедан, — і віддамося на волю Повелителя… Мені шкода твого батька, і своїх приятелів, а особливо Воїслава… А ще мені жаль явного світу, в якому ми не добули належного строку…
Дана задумливо дивилася на світло ллєоля. Вона теж вагалася. Ельберійці вважали, що кожна особа має право відійти з явного світу, якщо подальше життя несумісне з честю. Глухий кут, в яке потрапило їхнє кохання, здавався непоборним, але може лише здавався… Якийсь інший вихід… Наприклад — втеча… Не за межі Ельберу — життя поміж незмінених лякало Дану своєю грубістю і варварством, навіть, якщо це варварство рядилося, як у Ішторні, у пишні одежі і прикривалося словами про любов до ближнього та милосердя до вбогих.
Потиху вибратися з острова… Заховатися десь у глушині квітанського лісу… Збудувати дім…
Дана зітхнула. Все життя їм не просидіти у хащах. Мани накидати не вміє ні вона, ні Вогнедан… А їх шукатимуть, і хтось та помітить в найближчому містечку, або селищі двох юних дивних, схожих на описи, які розішлють по всім судам Ельберу… Синьоокий юнак з темним мов ніч волоссям… При ньому іменний клинок «Пелюстка вогню»… Дівчина в чоловічій одежі… Очі… як там… кольору стиглих вишень… Говорить з чорногорською вимовою…
Та й чи не набридне Вогнеданові усамітнення? Чи не затужить він за Боговладою і приятелями ще сильніше, ніж у Чорногорі?
— Якщо ти хочеш повернутися, — відповідає вона нарешті, - то я зроблю те саме…
— Почекаємо сходу сонця, — говорить Вогнедан, — я хочу побачити його промені…
І знову торкається вустами вуст коханої.
— Ти моє сонце, — шепоче дівчина, і відповідає їй ніжний голос:
— Моя тиха вода…