Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
Однією з найгірших властивостей рабства є те, що негр, чутливий і перейнятливий від природи, живучи у благородних людей несамохіть засвоює їхні смаки й звичаї, а після того може стати підневільним рабом грубого й бездушного господаря — так само як стіл чи стілець, що колись прикрашав розкішну великосвітську вітальню, зрештою опиняється, побитий і пошарпаний, У брудній пивничці чи іде в якомусь мерзенному кублі розпусти. Та велика різниця між ними полягає в тому, що стіл чи стілець не мають почуттів, а людина їх має. Адже навіть правомочна постанова, за якою негра можна «взяти силоміць і законним присудом обернути на рухоме майно» нездатна позбавити його душі та маленького особистого світу спогадів, надій, любові, страху та прагнень.
Містер Саймон Легрі, новий Томів господар, придбав у різних місцях Нового Орлеана сім рабів і, скувавши їх по двоє, пригнав на пароплав „Пірат”, що стояв біля причалу, готовий вирушити в подорож до верхів’я Червоної річки.
Коли вони повантажились і пароплав відчалив од пристані, містер Легрі з притаманною йому пильністю почав обходити й ретельно оглядати своїх підданців. Зупинившись проти Тома, якого вивели на торги в його найкращому суконному костюмі, накрохмаленій сорочці та лискучих чоботах, він коротко звелів:
— Устань. Том підвівся.
— Скидай цю одіж!
Томові заважали кайдани, і Легрі взявся йому допомагати. Грубо стягнувши з нього сорочку, він запхав її до кишені. Потім підійшов до Томової скриньки, яку вже обшукав перед тим, вийняв звідти старі штани та ветху куртку, яку Том надягав до стайні, а тоді зняв з нього наручники й, показавши на закапелок між ящиками, звелів:
— Іди туди й надягни оце.
Том пішов і за кілька хвилин повернувся.
— Скидай чоботи,— наказав містер Легрі. Том роззувся.
— Ось тобі,— мовив господар, кидаючи йому пару грубих важких черевиків, у яких звичайно ходять раби.— Взувай.
Хапливо перевдягаючись, Том не забув, проте, перекласти на нове місце свою заповітну біблію. І добре зробив, бо містер Легрі, знову наклавши на нього кайдани, почав неквапливо обстежувати його кишені. Витяг шовкову хусточку й поклав у власну кишеню. Знайшовши кілька дрібничок, які Том зберігав головним чином через те, що вони подобались Єві, він подивився на них, зневажливо форкнув і жбурнув через плече в річку.
1 Трохи змінені слова, що визначають становище рабів, із тогочасної законодавчої постанови штату Південна Кароліна.
Аж ось він знайшов молитовник — Том з поспіху забув його переховати — і, взявши в руки, почав гортати сторінки.
— Хм! Святенник, де ж пак! То ти, як там тебе...ти й до церкви ходиш, га?
— Так, пане,— твердо відказав Том.
— Ну, я з тебе ці дурощі швидко виб’ю. Не допущу, щоб негри молилися й скиглили, так і знай. І затям собі,— додав він, тупнувши ногою і люто блимнувши на Тома своїми гострими сірими очима,— тепер я тобі церква! Зрозумів? Як я скажу, так і робитимеш.
Том мовчав, але якийсь внутрішній голос у його душі рішуче промовляв: «Ні!»
Та Саймон Легрі не чув того голосу. Він ще якусь мить люто дивився на похнюплене Томове обличчя, тоді повернувся й пішов. Забравши Томову скриньку з чималим запасом чистого одягу, він поніс її на корму, де його враз оточили матроси. Серед гучного посміху з негрів, що пнуться в пани, всі речі дуже скоро були розпродані в різні руки, в насамкінець пущено з торгів і порожню скриньку. Всім здавалося, що це дуже дотепна витівка, а те, як Том проводжав очима кожну свою річ, тільки додавало веселощів. Та найкумедніший був торг за скриньку, що викликав зливу веселих жартів.
Покінчивши з цим ділом, Легрі неквапно повернувся до своєї живої власності.
— От бачиш, Томе, я звільнив тебе від зайвого вантажу. Тепер добре пильнуй свою одіж, бо нову дістанеш не скоро. Я привчаю своїх негрів до ощадливості. Однієї переміни має вистачити на рік.
Сказавши це, Легрі пішов туди, де сиділа Емелін; прикута до іншої невільниці.
— Ну, моя рибонько,— мовив він, плескаючи її по підборіддю,— не треба журитися!
Огида й жах, що мимоволі відбились у її погляді, не пройшли повз його увагу. Він грізно нахмурив чоло.
— Ти, дівчино,, на мене не блимай! Будь ласкава усміхатись, коли я до тебе говорю, чуєш? А ти, стара жовта паскудо, мовив він, штурхонувши мулатку, до якої була прикута Емелін,— не кривись мені, як середа на п’ятницю! Дивись веселіш, кажу! І ви всі,— додав він, одступаючи трохи назад,— дивіться на мене, чуєте? Дивіться на мене... у вічі дивіться... просто у вічі —приказував він, тупаючи ногою.