Людолови Том 1

— Не минути вам лабет Доліви-Ясенського, — зітхнув він кінець кінцем. — Візьміть у нього, але пам'ятайте, що це такий павук, з яким небезпечно зв'язуватися.

— Якого Ясенського? Того, що орендував маєтки старого Струся?

— Так. Тепер він головний управитель пана Потоцького.

— Та невже ж він лихварює?

— Так, потай і під величезні проценти. Знає, що бувають безпорадні становища, як от і з вами… А панство сплачує і або мовчки гине в його лабетах, давши слово чecтi мовчати, або звільняється від нього голе і босе. Через нього вкоротив собі віку Стах Оборський та інші. Ви тільки нікому не кажіть, щоб не вийшло скандалу. Дайте слово честі, - захвилювався Кніпріц, боячись за свою балакучість. — Я вам розповів по-приятельському. Не зраджуйте мене.

— Та що я, ворог своєму єдиному приятелеві? — палко відповів Горленко. — Де ж той павук і людожер?

— Я вас зараз познайомлю. Він тут, У палаці.

Доліва-Ясенський справді сидів у кабінеті, щось підраховуючи на клаптиках паперу.

— Пробачте, здається пан не вільний? — чемно дзенькнув острогами Кніпріц.

— Ні, ні, прошу. Я вже кінчив. До ваших послуг, — підвівся Ясенський.

Це був худорлявий пан, років на шістдесят, с пергаментно-жовтим обличчям і глибокими темними западинами, де блищали розумні, але холодні й пронизливі очі. Кніпріц познайомив його з Горленком і перейшов до головного.

— Я знаю, пане Ясенський, що є справи, про які можна говорити тільки проміж порядними людьми, спокушеними на законах честі, - почав він. — Такий і є пан Горленко. Сьогодні йому не пощастило на зеленому полі. Отже, йому треба грошей. Чи не могли б ви позичити кільканадцять злотих?

Доліва мовчки мацав Горленка очима, які дивовижно нагадували двох щурів, що визирають із нори.

— Скільки ж пану треба? — спитав він по хвилі.

І голос його бринів сухо й рипуче.

— Сто тридцять червінців, пане. За два тижня я поверну вам цю суму з глибокою вдячністю.

— О пане… І треба вас виручити, бо це обов'язок кожного шляхтича рятувати один одного, і боязко мені, що ви мене підведете під лихо, — всміхнувся Ясенський, але усмішка його скидалася на гримасу мерця.

— Слово честі!

— Та не в слові тут річ! А що буде, коли пан — бажаю пану добре ся мати сто років — помре наглою смертю? Де я тоді візьму гроші сплатити борг? А що мені скаже вельможний пан, коли виявиться, що я позичив вам його гроші? Та він мене з світу зжене, позбавить честі й посади!.. Це ж так небезпечно, так рисковано…