Листя землі. Том 1

Наприкінці зими прихворів Борис, рани фронтові боліли. І лежав він удома, і мати за ним ходила. І вість про революцію в столиці — у ліжку його застала. І була та вість для нього болючіша, аніж рани фронтові. Бо рушилося усе, чим жив досі, у що вірив. Кінець світу наступав, його світу. І одвертався Борис до стіни, не читав газет, не хотів чути, що твориться у місті. Як ішли батько з матір'ю до тюрми, бо — звільнятимуть політичних, просили його не виходити у місто, небезпечно сьогодні офіцерові з'являтися на люди. І обіцяв він домувати. Але, як стихло в домі, підвівся він з ліжка, одягатися став. І вбрався Борис Листопад у форму свою парадну, з погонами золотими. І одяг він на голову папаху з офіцерською золотою кокардою. І підвісив він до пояса шашку, ефес якої стримів, як і належиться, з лівої кишені шинелі, а з правого боку повісив він кобуру з револьвером. І йшов він вулицею попід Мар'їним гаєм до казарм військових звичним, чітким кроком. Люди з дворів подивовано і настрашено зиркали у його бік. А ближче до центру міста стрічні попереджали Листопада: «Не ідіть туди, там офіцерів роззброюють. У одного шашку одняли і — шашкою, шашкою… Ховайтеся скоріше, якщо життя вам дороге!» Але ступав Борис твердо і строго, нікого перед себе не бачачи і нікого не слухаючи, і розступалися перед ним. І розступалися перед ним, а сентиментальна гімназистка кинулася до нього з пишним, червоним бантом у тендітній ручці своїй: «Товаришу офіцере! Ви сьогодні — з нами, правда ж?» І потяглася до Бориса, щоб приколоти червоний бант до відлоги шинелі. Але відсторонив її Борис Листопад од себе владним порухом: «Даруйте, панянко. Мої товариші — на фронті, а я — поспішаю на службу!» І налякалася дівчина хриплого, металевого голосу його і обличчя закам'янілого, кинулася до зграйки подруг своїх. А він крокував далі, повз майдан, що наповнювався людьми з червоними прапорами і транспарантами, як наповнюється фужер хмільним червоним вином, повз поліційне управління, уже розгромлене бунтуючим натовпом — з вибитими шибками і знятими з одвірків дверима, повз військовий госпіталь, до чавунної огорожі якого тулилися видужуючі солдати. Солдати зиркали на припарадженого офіцера ліниво і зверхньо, спльовуючи насіневе лушпиння на хідник, під ноги йому. Ніхто з них не виструнчився, як годилося, не віддав честі. А коли Борис проминув госпіталь, услід йому відлунив нахабний свист. Рука Листопада потяглася до портупеї, але зусиллям волі він стримав себе.

І наблизився він до казарм, огороджених глухим парканом. На майданчику, коло залізних воріт мітингувала юрма. І пройшов Борис повз юрму людську, наче то не люди були, а стовпи дерев'яні, а вони його не завважили, бо чули й бачили тільки оратора. Хвіртку одчинив караульний солдат, молодцювате блиснув штиком: «Зравія жєлаю, господін капітан!» Наче нічого в світі не перемінилося, наче все було як учора, завжди. У кімнаті для чергових назустріч йому підвівся фельдфебель: «Здравія…» — «Де пани офіцери?!» — владно обірвав його Листопад. «Пани офіцери ще учора зволили залишити казарми, відсиджуються по квартирах… — неприхований глум звучав у голосі фельдфебеля. — Не треба було і вам, пане капітане, з'являтися сьогодні. До біди — недалеко, ой недалеко…» — «Мовчать! — прохрипів Листопад. — Горніста! Тривогу!» Солдати тинялися по двору, як отара без пастуха. І здивувалися вони несподіваній з'яві капітана. А як заграла труба, звично вишикувалися на плацу. І пішов Листопад вздовж шеренги важкою ходою своєю, і поверталися голови солдат за ним, як соняхи за сонцем. І подумалося Борису, що не усе ще втрачено. Відлуння землетрусу, які докотилися із столиці, гойднули підмурівок, але дім, що зводився століттями, вистояв. І з останніх сил хрипів Борис Листопад до солдатського строю: «Цар — зрікся престолу, але не зреклася себе і не зречеться ніколи Велика Росія, якій ми присягалися служити до останньої краплі крові. Доля Великої Держави, од Варшави до Сахаліну, од Білого моря до Чорного, сьогодні — у ваших, солдатських, руках! І якщо судилося нам померти в бою з бунтуючим вуличним натовпом…» Але помирати, навіть — за Велику Росію, уже не хотів ніхто. Розчахнулися ворота гарнізону, і люди з червоними прапорами, з червоними бантами на грудях, наче вода, що прорвала загату, вихлюпнули на плац. Хрипів командир — капітан Листопад, але ніхто з солдат, учора ще таких покірних, не хотів чути його. Тоді розщебнув Борис портупею, дістав револьвер і сам-один рушив назустріч юрмі. І було його лице кам'яне, і хода його кам'яна була. І звів він руку з револьвером перед себе і стрелив над головами людей, вимагаючи отямитися і очистити двір гарнізону, інакше стрілятиме прицільним вогнем. Але ніхто не чув його хрипу, а тільки постріл чули усі. І хлинув натовп до капітана, і накрив його, і далі помчав, наче табун диких коней, яким ніхто не кермує, а кермує ним надмір сил стихійних. І ніхто з солдат не кинувся захистити капітана од юрми людської. Браталися солдати з натовпом, лаштували на ґанку казарми трибуну для революційного мітингу. А капітан Листопад, мертвий уже, лежав посеред плацу, розкинувши руки, наче землю, яку присягався захищати од ворогів зовнішніх і внутрішніх, востаннє обіймав.