Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Америка програє війну, — говорив старий. — А Італія її виграє.
— Америка — найдужча й найбагатша країна у світі,— гаряче і з неабияким почуттям гідності нагадав йому Кристі.— А американський солдат — найхоробріший у світі!
— Цілком вірно, — охоче погодився дідисько і тут же додав, не без глузливої втіхи: — Зате Італія, навпаки, одна з найслабкіших і найубогіших країн. А наш італійський солдат найбоягузливіший у світі, Саме тому наша Італія блискуче перемагає у цій війні, тоді як ваша Америка зазнає поразки за поразкою.
Кристі здивовано реготнув, але відразу ж засоромився, що дозволив собі таку кричущу нечемність, і навіть почервонів.
— Даруйте, я не хотів вас образити, — простодушно мовив він і вже шанобливо-поблажливим тоном провадив далі: — Дозволю собі нагадати вам, що ще зовсім недавно ваша Італія була окупована німцями, а тепер її окупували ми. Це і є, скажете ви, блискуча ваша перемога?
— Авжеж, мій юний друже, авжеж! — весело вигукнув старий. — Німців женуть звідси у три вирви, а ми як були тут, так і залишаємось. За рік-два підете звідси й ви, а ми знову тут залишимось. Як бачите, Італія і справді країна немічна та вбога, але саме тому ми непереможні! Італійські солдати більше не гинуть на полі бою. Це роблять за них американці й німці. Хіба то не блискуча перемога?! Так, я цілком певний, що Італія переживе теперішню війну й існуватиме ще довго-довго після того, як згине ваша хвалена Америка.
Кристі не вірив своїм вухам. Він іще зроду не чував такого жахливого блюзнірства. Боже, що діється і куди тільки дивиться служба безпеки? Чому агенти не з’явилися відразу, щоб схопити цього віроломного старигана й кинути його за грати?!
— Америка не згине ніколи! — патетично вигукнув він.
— Так уже й ніколи! — тихенько під’юджував старий.
— Ну… — затнувся Кристі.
Стариган добродушно засміявся і, розтягуючи насолоду й готуючи ще дошкульніші шпильки, лагідно замуркотів:
— Римська імперія була й згинула, Візантійська імперія була і згинула, Персидська й Іспанська — теж. Всі великі держави неминуче гинуть, рано чи пізно. А чим ваша краща? І скільки, ви думаєте, вона ще протягне? Довіку? Не забувайте, мій друже, що й сама земна куля загине від вибуху Сонця за якихось там двадцять п’ять мільйонів років абощо.
— Ну, знаєте, довіку — це надто довгий строк! — знервовано засовався на стільці Кристі.
— Мільйон років? — з глумливим запалом насідав на нього в’їдливий стариган. — Півмільйона? Жаби, наприклад, існують на землі вже п’ятсот мільйонів років. А ви можете гарантувати, що ваша Америка — з усією її силою й багатством, з її найхоробрішими в світі солдатами, з її найвищим у світі рівнем життя проіснує стільки, ж звичайні жаби?
Кристі вже аж поривало затопити в цю лукаву пащеку! Він із тугою озирався довкола, немов збирався гукати когось, хто б допоміг оборонити майбутнє любої батьківщини від огидних нападок з боку підступного, нечестивого наклепника. Та, на його біду, Йоссар’ян з Данбаром були аж надто зайняті оргією, яка в них точилася в дальньому кутку салону біля столика з доброю півдюжиною пляшок червоного вина та цілим виводком грайливих вакханок, а Голодний Джо вже давно пірнув в один із таємничих коридорів, штовхаючи поперед себе, немов новий султан, стільки тілистих повій, скільки могли загребти його кощаві руки, мелькаючи в повітрі, як крила вітряка, в безнадійній спробі увібгати весь той гарем до одного ліжка.
Кристі з гіркотою відчув, що лишився ні в сих ні в тих. Його краля незграбно розляглася на пружинистому дивані з виразом смертельної нудьги. Через таку її цілковиту байдужість до нього хлопець зовсім занепав духом. Його знову навідав той яскравий, солодкий і болючий спогад: точнісінько так само мляво і сонно поглянула вона на нього уперше в повному-повнісінькому, задимленому притоні для нижчих чинів, де рядові різалися в очко, — поглянула, позіхнула й відвернулася. Її розслаблені вуста трохи розкрилися — щось на зразок великої літери О, і одному богові відомо, куди втопила вона з такою телячою апатією свій осклілий, затуманений погляд.