Піти й не повернутися

У тому, що вони пропали, Сотников не сумнівався ні на хвилину, наміру втікати у нього не було, надії на милосердя поліцаїв теж. І він напружено мовчав, придавлений тягарем своєї вини, що тяжів над ним подвійною вагою. Особливо його непокоїла Дем'яниха. Хоча поки що невідомо було, що дізналися про неї поліцаї і наскільки серйозна їхня підозра щодо її зв'язку з лісом. Він думав також про нічну перестрілку, в якій, судячи з усього, дісталося комусь із цих псів. Якомусь Ходоронку.

Звичайно, підстрелив його Сотников, тут уже ні Рибак, ні тим більше Дем'яниха ні при чім.

Вони в'їжджали в містечко. Дорога йшла між дерев — два ряди кривих верб клякли обіч битого шляху, далі почалася вулиця. Було вже нерано, але подекуди диміли комини, невисоко над покритими інеєм дахами у морозній смузі висіло зимове сонце. Попереду через дорогу квапливо пройшла жінка з коромислом на плечах. Одійшовши по стежці до хати, зупинилася, пильно подивилася на ці двоє саней з поліцаями. У дворі назустріч вискочило з хати простоволосе, в калошах на голих ногах дівча, плеснуло на сніг помиями, теж зиркнуло на дорогу й швиденько сховалося у дверях. Десь гавкнув собака, метушилися горобці в голому гіллі дерев. Тут ішло своє тривожне, полохливе, та все ж мирне життя, що його давно не знали, а тепер уже ніколи не зазнають вони.

Сани переїхали місток і біля дерев'яного двоповерхового будинку повернули в бічну вуличку. Мабуть, вони під'їжджали. Як не дивно, Сотникову хотілось якнайшвидше приїхати, він дуже змерз на вітрі в полі; селище, як завжди, обіцяло хоч якийсь притулок, правда, цього разу притулок, звісно, їх не порадує. Та все одно кортіло скоріше в яке-небудь приміщення, щоб хоч трохи зігрітися.

Ще здалеку Сотников угледів ворота і коло них поліцая в кожусі з гвинтівкою, рядом містився добротний цегляний будинок, певно, колишня крамниця чи якась установа, з чотирма загратованими вікнами. Коли вони під'їхали ближче, поліцай закинув за спину гвинтівку й розчинив ворота. Обоє саней заїхали на доволі просторе, очищене від снігу подвір'я зі старою обгризеною конов’яззю, якимось хлівцем, шпаківницею-нужником у кутку. На ганку з’явився ще один поліцай — франтуватий молодий хлопець у німецькому кітелі з білою пов'язкою на рукаві.

— Привезли?

— А то як же! — хвалькувато озвався Стась. — Ми та щоб не привезли. Ось, приймай голубчиків!

Він легко зіскочив із саней, підкинув ліктем гвинтівку — тут уже в ній не було потреби, тут не втечеш.

Поки візник і Рибак вилазили з саней, Сотников сумно оглядав будинок, де, судячи з усього, їм незабаром доведеться зазнати горя: муровані стіни, високий ганок з піддашком, круті східці в підвал. Одне із загратованих вікон було розбите, а нижня шибка затулена фанерою з уривками якогось готичного напису. Все тут було прибрано, підметено. Тим часом поліцай у кітелі дістав ключ і по східцях пішов униз до дверей під ганком — там на погрібці видно було здоровенний висячий замок з перекладкою.