Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Вона низько опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.
Слухає Дарина, не наслухається…
– Ех, панове! – вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. – В гостях добре, а вдома краще!
– Панове, за волю, за наш край! – отець Андрій високо підняв важкий кубок.
– Віват, віват! – пролунало навкруги.
Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей:
– За неньку – повненьку, за отця – до кінця, а за милу – цим, щоб було весело всім, – припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються з-під опущених вій. Ой, чимало зусиль треба докласти пану Івану, щоб прилюдно не кинутися до неї і не розцілувати ці наповнені радістю життєдайні оченята! Старі козаки лишилися допивати мальвазію, мед та угорське, а молодь і панночки вийшли на дворище.
– Ох, сподобалася ж ти йому, – підштовхнула Олеся ліктем Дарину, – і в церкві очей з тебе не пускав, і зараз.
– Хто він такий, не знаєш, Олесю?
– Аякже: Роман Громика, син Василя Громики. Він у братстві навчався, а це вернувся з-за моря до батька в гості.
Громика! Холодний, гострий струмінь пробіг від голови і зупинився у серці Дарини. Громика! Це ворог знавіснілий, заклятий ворог; проте даремно намагається налаштувати себе Дарина: нема в серці ненависті, нема…
А на дворищі вже гримить троїста музика. Під розлогим деревом всілися троє циганів: торохкотять бубони, жаліється скрипка, видзвонюють срібні підкови; несеться навприсядки старий козак, замітаючи широкими шальварами пилюку. Колом обступили танцюристів глядачі, лунають вигуки, заохочування, похвали; козачок змінила горлиця.
– Ходімо, ходімо, – підбадьорює Леся Дарину.
– Щось мені не хочеться, серденько!
– Та нумо, голубко!
Нехотячи пішла Дарина дрібушечками, але музика нібито промовляє: «а козак, як орел, як побачив, так і вмер». Дарина нахилила голівку, обличчя серйозне, тонкий стан плавно погойдується, а маленькі сап’янці, поблискуючи на сонці, старанно витворюють складні па.
– Ух, втомилася! – і Дарина важко перевела дух. Світлі пасма на чолі розсипалися, вуста напіврозтулені, щоки зашарілися.
– А дозволь-но, ясна панночко, з тобою до танку! – пролунало над вухом. Поруч з нею стоїть Роман, певно, милується нею: рука його по-молодецьки підкручує вуса, волосся відгорнулося від лоба, очі виблискують – хвацький козак!
– А чи знаєте, пане, кого просите до танцю?
– Знаю, панночко, знаю! Кралю, ліпшої за яку пошукати в світі.
– Тут, пане, не в ласкавих словах суть; пан забув, що я Жмайлова донька.
Проте в її гордих словах мимоволі звучав жаль.
– Не думав я, що ти недобра, панночко! – похиливши голову, низьким грудним голосом вимовив Роман і тихо пішов до світлиці.
Начебто щось вкололо Дарину, і жаль і ще якесь незрозуміле почуття; за віщо вона образила козака? А батько, а рід – вони ж вороги… і вкотре даремно викликає Дарина в уяві всі старовинні перекази, всі заповіти і закляття предків, – нема в її серці ненависті, сама туга…
Ось і скінчився неспокійний день, як хутко він пролетів! Олеся і Дарина в світлиці, за стіною ледве чути віддалений галас: козаки бенкетують. А в світлиці тихо і темно; перед божницею ледь-ледь тепліє лампадка; в глибині горою подушок біліє ліжко, а в штучне вікно з мозаїчного скла зазирає повний місяць і малює тисячі тремтливих, фантастичних мережив на кам’яній долівці. Олеся не вмовкає:
– Серденько, Даринко, якби ти знала, як він мене кохає, каже: не жити йому без мене, мовляв, гине через мене!
– Невже ти слово дала, адже не віддадуть тебе за козака.
– А я примусу не боюся, з власної волі дала йому слово, як батьки не погодяться – втечу.
– Без благословіння!
– Бог благословить!
– А сором?
Відповіді не було. Дарина глянула: Олесині вуста усміхаються, очі заплющені – вона заснула на півслові.
Не спиться Дарині. Вже й на ніч помолилася, а думки все снують, не видно їм кінця… Місяць яскраво світить… туга… голова палає… треба освіжитися. Відчинила вікно; до кімнати влетів теплий, пахучий, літній вітерець… дрімають високі тополі… тремтить сріблястим листям осика, а просто до вікна, затоплюючи все срібним світлом, з високого неба зазирає місяць. Хіба можна заснути такої ночі? Далеко, далеко все видно: крута гора, темні плями лісу, а там, далі – сріблястий степ. Раптом пролунав звук, і сонна ніч стрепенулася… Здалеку, від кручі широкою хвилею, наче жалібний стогін, долинули перші акорди пісні і завмерли.
Дарчине серце забилося: та пісня – той стогін – це був голос її душі! І пісня вихлюпнулася і затремтіла в сонному повітрі печальною, невтішною скаргою. У ній мовилося про тугу, про муку самотнього серця, що кохає, про нестерпність нерозділеного почуття: «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко!» – сумували, плакали звуки…