Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
– Не ми Іуди, а твій прадід був Іудою й учинив Каїнів гріх! – вигукнув Громика; забряжчали шаблі і невідомо як би скінчилося замирення, та до батька кинувся Роман, а до пана Жмайла батюшка. Сумні пішли гості із світлиці; Роман у сінях шепнув Олесі кілька слів.
Ех, пане Жмайле, пане Жмайле. Не розумно ти єси гадав: можеш наказати військові козацькому, можеш перемогти військо бусурманське, та не годен наказати доччиному серцю не любити, кого вона хоче. Ніхто не зумів вгамувати Даринчині сльози, а Олеся спромоглася: сказала одне слівце і Дарина, палко пригорнувши подругу, кинулася молитися до образів…
Ніч, тепла українська зоряна ніч. Між високих тополь визирає круторогий місяць. В глибині садка, біля двох зрослих тополь стоїть, обіпершись на високий білий мур, Дарина; з другого боку на коні сидить Роман. Дарина, обхопивши руками Романа й поклавши голову йому на плече, тихо, радісно плаче.
– Ах, Романе, Романе! Дорогий мій, любий мій! Я вже не сподівалася тебе й побачити!
– Горличко ти моя! Недобрий у тебе батько!
– Недобрий, сердитий! Як твій тато просив, як батюшка говорив, лід розтанув би… а він…
– Не любить він тебе, лише гординю свою тішить…
– Бог із ним! Мати добра. А ти, мій милий? – Дарина зашарілася і закрила обличчя білим рукавом і не договорила.
– Я? – спитав Роман і пригорнув її міцно до своїх грудей. – Я? Та немає в світі такого, що змогло б замінити тебе! Увесь світ віддам за тебе, не пошкодую й слави, і життя, і навіть волі козачої… А ти кохаєш мене, Дарино?
– Чи ж кохаю тебе? – Вона поклала руки йому на плечі і відкинула назад голівку: світлі пасма волосся відкрили бліде личко. – Чуєш, Романе, – тут б’ється моє серце, в ньому – Роман, і ніякі погрози, ніякі муки не примусять мене викинути його із серця!
– Щастя моє! Життя моє! – Роман узяв обома руками голову Дарини і міцно прикипів вустами до її вуст…
Визирнув з-за тополь місяць і кинув на них ревнивий промінь.
– Але як бути, що робити? – стрепенувся козак: – Батько твій не погоджується на шлюб – а без тебе нема мені життя на світі…
– Нема життя… – повторила зблідла Дарина, – туга, ох, яка туга! Краще сховатися від неї під кушир… у болото…
– То утічемо! Я все добро продам і кину цей край; підемо на Волинь, там знайдемо щастя, по-гетьманськи заживемо…
– Я за тобою хоч на край світу! Тільки ж проклянуть… тяжко з батьківським прокляттям ходити по землі… Я в ногах у тата плазуватиму… сльозами змию долівку… може, змилується…
– Бідна, бідна сирітка! Сподіваєшся! Можна й зачекати, та тільки не вийшло б на гірше?
– Мати Божа не допустить! Вона послала заступника – тебе, і сама заступиться!..
Не раз, не два бачаться Дарина й Роман.
Бачить пан Жмайло, що тане Дарина, сумуючи за Романом, і вирішив він будь-що видати доньку заміж: їдуть до них женихи, один за одним, один від другого пишніший, знатнійший – з України, з Волині, з далекої Польщі. Захотів ти, пане Жмайле, присилувати до шлюбу доньку, та непросто це, не такої вдачі Дарина, недарма ж батькова донька!
Після тієї фатальної сутички не лишилися в Жмайлів і Олеся з батьками, вони покинули похмурий будинок і поквапилися до своєї невеликої, зате веселої домівки. Морок і сум повністю заволоділи старовинним гніздовищем. Лютує Жмайло, плаче пані Жмайлиха, тільки Дарина зберігає мовчанку – ні слова, тільки все блідне й блідне. І кипить злість в пана Жмайла.
– Слухай, жінко, – грізно мовив до дружини, – довго дурітимеш?
Пані Жмайлиха витерла очі хустиною:
– Та я так… нічого… дитини шкода, – голос її тремтів.
– Чого це тобі шкода її? Набридли мені ваші бабські примхи, – завтра віддам її за машталіра, за чабана, за свинопаса! – і пан Жмайло притупнув ногою.
У дверях з’явилася Дарина: вона була біліша за стіну і тихо тремтіла, лише очі поблискували з-під насуплених брів.
– Тату! – тихо, але твердо почала вона, – як не хочеш віддати мене за Романа, то не шматуй мого серця, відпусти до монастиря; все життя молитимусь за вас Богові і святій Панні.
– Що? – заревів Жмайло, – ти ще мене вчитимеш?! Кошеня! Сам знаю, що мені робити! Завтра підеш заміж, скручу, пов’яжу, а повінчаю – чуєш моє слово – завтра ж!
– Батьку, змилуйся, не можу я… не піду я…
Дарина впала навколішки.
– Схаменися! Чи ж я тобі не батько? Чи не вільний робити, що надумав?
– Так, тату, ти породив мене, ти і над життям моїм пан. То вихопи ж цю турецьку шаблю і вбий мене, але серця мого тобі не зламати ніколи… ніколи…