Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
– Спасибі, – пихато відповів Жмайло, – але маю вдома справи, та й не звик у гостях обідати, – і сухо глянув на отця Андрія.
– Ну, то дочку панночку залиште в нас, – пролунав дзвінкий голосок, і Олеся прохально подивилася на Жмайла.
– Як, саму? Не знаю, з ким ще моя донька може здибатися в батюшки.
В цей час на паперті з’явився ставний молодий козак і пішов геть.
– Та залиште вже, зробіть таку ласку, – несміливо додала матушка і низько вклонилася.
– Тату, я давно не бачилася з Олесею, – ласкаво цілуючи батькову руку, промовила Дарина.
– А завтра ми привеземо її додому!
– На них можна полишити дитину, – вступилася й пані.
– То хай буде по-вашому, нехай лишається; але щоб завтра надвечір була вже дома. Ну, дочко, бувай здорова!
– Спасибі, тату! – Дарина знову поцілувала руку батькові й матері і, обійнявшись з Олесею, весело побігла до хати. – Слухай, серденько, Іван Богуш сьогодні приїхав, який гарний та веселий, та гострий. Ще гарніший зробився і… – не докінчивши, перебиваючи саму себе, шепоче Олеся Дарині: – Поспішав, каже, щоб тебе побачити, – і ллються безкінечні уривчасті фрази, вигуки: «Боже мій, лишечко моє, щастя моє!» – і все більше запалюються червоні Олесині щічки.
А в отця Андрія вже все готове для прийняття дорогих гостей: на широкому подвір’ї білими довгими смугами розстелено полотнища, на яких стоять миски з борщем, кашею, холодцем, варениками, ковбасами… а посередині двору пишаються два барила з медом і горілкою. У світлиці чекають найпочесніших гостей. Тут все прибрано по-празниковому: підлогу посипано піском, біля ікон білі, гаптовані рушники, цілі вінки квітів, жевріють лампадки; довгий стіл поверх дорогоцінного килима накритий тонким білим обрусом і заставлений вишуканими чарками, кубками, полумисками.
Попадя оглянула все хорошенько: непогано, гості вдовольняться, маємо чим почастувати!
– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – пролунало за дверима.
– Амінь, – відповіла вона.
На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї… Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не те щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз – ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса… вуста посміхаються трохи сумно… та головне, – очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти… і страшно, і любо!
– Ну, пане Романе, поїздив ти по світах немало, повідай нам, що робиться в далеких краях заморських, – запросив до бесіди священик.
Козак перевів погляд на нього. Розмова зайшла про далекі країни. Дивні речі розповідав пан Роман і як цікаво! Слухає Дарина і їй-право, широкі обрії розкриваються перед нею: бачить вона розкішні королівські двори; прозирає в дрімучих лісах старовинні монастирі, похмурі келії ченців… і страшно їй і чудовно!
– А як же з вірою? – перебив батюшка. – Чи в благочестії пробувають чужоземці?
– Ах, отче, отче! До Карпат ще наша віра, а далі – католицька. Там уже ксьондзи та єзуїти володіють світом: в ім’я Христове ріжуть, палять, меч і вогонь пройшов через весь край!
– Заступи, спаси й помилуй! – батюшка перехрестився; на всіх обличчях з’явилося напруження; попадя зблідла.
– Ех, рушити б нам та провчити цих католиків! – докинув старий, поважний козак.
– Та і в нас під боком вони водяться! – зауважив інший.
– Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться… не тим вже духом Польща диха! – вигукнув Роман.
– Ой, буде колись їм похмілля! – озвалися голоси.
– Бог люби єсть, братове, – сказав батюшка.
– Так, так, отче, саме люби єсть, – проказало за ним кілька сивих чуприн.
Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини…
– Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, налий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко! – повернувся до дружини отець Андрій.
– Дякую, вже пив, досить.
– Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить.
– За здоров’я ясної панночки! – тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини.