Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
– Татари? Мої козаки відігнали їх, не турбуйся, а я навмисне чекав на тебе, голубко, під горою, знав, що тут відпочиватимете, хотів ще раз глянути на тебе… коли бачу… Тут я кинувся… або вб’ю коня, зупиню їх… або нехай і я… – голос його виказав те, чого не вимовив словом.
– Козаче! Один Бог!.. – Дарина хотіла сказати щось, проте знітилася, зашарілася і сльоза вдячності блиснула на її щоці.
– Слухай, Дарино, я не вірю, що ти можеш мене ненавидіти – у тебе добре серце! Хіба винні ми в насильствах і грабіжництві наших дідів? Навіщо через ворожнечу прадідів переносити таку злобу, таку помсту й на нас?
– Вибач, козаче, я…
– Знаєш, Дарино, в мене немає матері, крім батька – нікого; від дитячих років не зазнав я любові й ласки, ріс собі, як перекотиполе. Бував і в німецьких, і в турецьких землях, бачив я багатьох краль, княгинь і князівен, таких, що і сонце радіє, як їх побачить… та серце моє не лежало до них, не знайшлося рідної коханої душі.
Він стояв перед нею на весь зріст, голос його то підносився, то падав; вона ж дивилася на нього із захватом, з любов’ю…
– А вчора, вчора, як побачив тебе, Дарино, – ніби сонце зійшло; ось моє щастя, моє життя, моя радість, – вигукнуло серце! І така ти люба мені, така мила, нібито тільки на тебе й чекав усе життя. Тепер без тебе – могила, а з тобою не боюся ні горя, ні лиха… – Він сів біля неї: – Скажи, Дарино, чи ти мене ненавидиш?
– Ні, чому ж… ти мене… – Її голівка низько схилилася.
– То любиш?
Вона мовчала і все нижче хилила голову.
– То чи пішла б ти зі мною поруч, моїм шляхом? – він лагідно й сумовито зазирнув їй у вічі, взяв за руку.
Як не нашорошували свої вушка братики-квітки, але і їм не вдалося почути тихої відповіді. А цілунок почула висока тирса і заколихалася, заходилася передавати звістку по всьому степові; зрадівши, тихо закивала тисячами пістрявих голівок широка долина…
Небо поблідло. Над самісінькою головою танула остання золотаво-рожева хмарка. Вже звідкілясь притягли драбиняк, закладений сіном. Конячки пофоркують, козаки клопочуться, попадя отямилася, кличе Олесю й Дарину. Пора рушати. На високому небі зблиснула перша зірка… Роман підняв Дарину на руки.
– Моя, Даринко, моя навіки?
Скільки безконечного кохання у звернутих до нього карих оченятах, а на віях тремтить велика сльозина – чи бува щось красномовніше? І Роман палко притис до грудей її голівку.
Тихо порипує довгий драбиняк. Поряд, стримуючи коня, їде пан Роман. Гляне він на Дарину – усміхнеться сповна щасливо; вони мають свій широкий, щасливий світ і нікому нема до нього діла. Їдуть мовчки, проте скільки слів у цій мовчазній згоді! А глибоке небо всіяне міріадами миготливих зірок; потягло вологою; десь у повітрі прошелестіли запізнілі качки; над землею зависла тонка легка пара. Попереду козаки затягнули широку вільну пісню.
Гнівається пан Жмайло і дуже гнівається. Навіщо він поступився вчора, залишив доньку у священика? Чому йому не спало на думку, що саме там вона може зустрітися із заклятим ворогом? До того ж цей ворог урятував дочку від смерті і лицарський гонор вимагає віддячити йому… і глухо відлунюють в порожній світлиці важкі кроки гнівливого пана. Та ось Жмайло смикнув на себе дубові двері і гукнув сивовусого Власа:
– Сідлай, мій вірний слуго, швидкого огира та лети до пана Громики; перекажи йому від мене велику подяку за послугу його сина, та й спитай неодмінно, чим він накаже віддячити йому? Додай, козаче, що рід Жмайлів ні від кого не приймав благодіянь за так, а понадто від старовинних сусідів!
Орлом полетів старий Влас до сусіди і переказав вельможне панське слово. Посміявся Громика з цієї гордині, проте син Роман і цьому радий. Обіймає свого батька і благає, щоб замирився з паном Жмайлом, щоб висватав йому красуню-доньку.
Любить старий козак Громика свого сина-сокола, єдину гілку старого славного древа, і чого не зробить батько, чим не поступиться заради своєї дитини? Він поступиться гордістю, поїде, простягне руку… Та чи знає Роман того запеклого Жмайла?…
– Тату, але ж я врятував життя його єдиної доньки, – невже стане йому совісті відповісти на це чорною невдячністю? Невже замість серця має він мохом порослий камінь?
– Його воля залізна і серце сталеве… він, сину мій, не поступиться ні перед благанням, ні перед слізьми, швидше вовк-сіроманець пошкодує ягня, ніж Жмайло Громиці добро яке зробить!
– Та коли врешті припиниться ця нерозумна ворожнеча, коли вляжеться збурена дияволом злоба?
– Все це від Бога! А для тебе, мій синашу, я все зроблю, принаймні серце моє не гризтиме сумління.