Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
– Пане Іване, побратиме любий! На тебе полишаю дружину й сина-однолітка; доглянь їх у цей неспокійний час, – батьком будь для них!
Ворухнулося щось в серці пана Жмайла, але стримався:
– Спокійний будь, побратиме, друже мій!
Попрощалися, й поїхав пан Громика.
Ой пане Громико, пане Громико! Якби ж то ти зазирнув у серце побратима, то й не кинув би на нього жінки й малого сина.
Минув місяць. Веселий повертається з походу пан Громика, пісні наспівує; ось уже й недалечко його осада: потішить він дружину й синочка, потішаться й люди…
Є чим потішити всіх: двоє нав’ючених коней з дорогоцінними подарунками. Вже й домівка близько, та дивина – не чути жодного голосу! Тиша, ніби вимерло все. Приострожив коня пан Громика: погорілі, порожні хати, вулицями блукають корови та виють голодні пси – і ні душі! Летить Громика до свого будинку: на подвір’ї розкидано усіляке манаття; комори й стайні порожні; вибиті вікна в будинку, а на порозі – спотворений труп сина…
Глянув Громика і вдарив головою об стіну. З напівзруйнованого льоху з’явилася сива голова, що тряслася.
– Пане!
Громика озирнувся на слабий голос. Боже! Хіба ж можна отак знущатися над сивиною? Вся спина старого – посічений, пошматований кусень м’яса: нещасний повз навкарачках, бо не міг розігнутися.
– Діду, що се з тобою? Хто се? Хто се?
Дід підвів згаслі олов’яні очі, в яких стояла смерть:
– Ми боронилися… Жмайло… і пані завіз… а ми боронилися… Жмайло, – старий якось страшно гикнув і навзнак припав до землі.
Зрозумів Громика, чиїх рук це лихо, і застугоніло в нього серце. Схопив він побратимського хреста, високо підняв і розтрощив на друзки.
– Як я ламаю цей хрест побратимський, так нехай буде зламана між нами дружба. Віднині між нами – сама помста і ворожнеча. Клянуся ні спочити, ні з’їсти, ні заснути, поки не помщуся тобі, враже, кривавою помстою! Нехай мої нащадки не знають і хвилини щасливої і спокою, якщо забудуть нашу помсту. Будь проклятий, ти, Каїне, на весь рід твій і потомство!
І знову скочив пан Громика на коня і з бойовою дружиною помчав до пана Жмайла.
Чимало води відтоді збігло, – не одна руса голівка посивіла, а пан Громика і пан Жмайло тільки й живі, що помстою. Настав час і смерть їх порівняла; але між нащадками палає люта ворожнеча. Вже стільки поколінь з тих пір перейшло землею, – перемінилися люди, перемінилися звичаї, та помста живуча, і живе вона й охоплює дружні колись роди все дужче й дужче.
Пишний замок у пана Данила, нащадка древнього Жмайла! Не такі собі майстри його будували, а німецькі, і виписував він їх із самісінького Львова. Міцні, білі стіни, високі вежі, дубові двері, залізом куті, вузькі вікна, а скло скрізь штучне в олов’яній оправі – красний замок; обнесений мурами з баштами по кутках, з гарматами і гаківницями. Стоїть на високій горі. Живи собі сміливо: татари й ті минають замок!
Ясний сонячний ранок, на сході ще не розчинився сизувато-рожевий туман, роса виблискує, свіжість… А на подвір’ї в пана Жмайла метушня: козаки щомиті вбігають і вибігають зі стайні, – жінки із згортками бігають з пекарні до покоїв, дим в’ється з димарів… І час від часу лунають короткі розпорядження: пан Данило підганяє челядь. Яка ж то причина тої шамотні? Та ж сьогодні Спаса, храмове свято в отця Андрія.
– Добридень, тату, – задзвеніло з ґанку.
Пан Жмайло повернувся і його суворе засмагле обличчя прибрало самозадоволеного виразу.
– А, це ти, Дарино! Уже прибралася? То підійди ближче, дай-но подивлюся, яка ти в мене?
Висока, тоненька постать обережно зійшла ґанком і, уважно вибираючи сухі місця, наблизилася до батька. Вуста її скривила дитяча гримаска.
– Росяно, – і вона поштиво поцілувала батькову руку.
– Ну і гарна ж: їй-богу, красуня. Чи є в кого дочка краща, ніж донька пана Жмайла! – самовдоволено вигукнув старий, відступивши трохи назад: – Добудемо й жениха, хай знають Жмайла!