Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Її страждання вляглося. Тепер вона з гіркотою перервала мене:
— Це все — дурниці. Ти й гадки не маєш, про що кажеш.
Але я відповів, що знаю, про що кажу.
— Я пам'ятаю це. Я все це бачив того дня, на облавку Ардоньї.
Я розповів їй також про дні, що передували відплиттю на Ардоньї, про своє життя на Тіомі. У закостенілому блиску занедбаного саду, де нерухомість дерев була такою ж глибокою і нездоланною, як сама зима, я розповів їй про своїх батьків, про брата, про метра. Дихання клубочилося хмарками туману, неначе мої слова конденсувалися в повітрі; коли ж промовляла ангел, її дихання ставало світлом. Я сказав їй, що погоджуюся з її батьком — смуток є скрізь, і описав дощ, і відчай, і дружину мого батька. Думаю, тоді вона справді побачила Тіом. Невиразно уявила собі будинок з жовтого каменю на пагорбі, що вивищувався над густо-зеленими полями. Уявила собі мого батька, як він споглядає свій тихий фільварок — монументальна постать на терасованому схилі, прикрита очеретяною парасолею.
— Він, мабуть, був схожий на Джабджабнота, — зауважила вона. У замерзлому повітрі пролунав мій сміх, що аж змусив затремтіти сині дерева.
— О так, — підтвердив я. — Він був такий… Справді схожий на бога. Ми жили у постійному страху перед ним. Він був розчарований нами, і це тривало аж до дня його смерті.
Вона промовчала. Тоді я помітив, що залишився сам.
— Покажися мені, — прошепотів.
Ось вона знову тут, сидить на краю фонтану. Виникла, як виникають літери, написані магічним північним чорнилом, що їх можна побачити лише тоді, коли наблизиш їх до полум'я. Сперлася руками на край фонтанової чаші, бовтала ногами.
— Не так, — попросив я. — В чомусь іншому. В якомусь… платті. Не можна сидіти на вулиці отак, напівголою.
Вона підвела очі й подивилася на мене серйозно.
— Я знаю, — продовжив я з різким сміхом. — Ти не відчуваєш холоду. Але чи не могла б ти виконати це маленьке прохання, просто аби зробити мені приємність? Чи не могла б ти… просто показатися…
Вона дозволила мені говорити, аж поки я не замовк, усвідомивши глупоту власних слів.
— Отже, я геть самотній, — промовив нарешті.
Вона усміхнулася, мудро й сумно.
— Розкажи мені більше про свого чаві… Лунре, так?
— Гарна вимова як на острів’янку, — пробурмотів я. — Моя мати вперто кликала його «Лунле».
– І він справді походив з Бейну, того страшного міста?
— Того прекрасного міста, — виправив я. Задер голову, вдивляючись у простір понад деревами. Тоді знову глянув на неї, на її розжарену темряву на тлі мармуру.
— Розповім тобі історію його кохання.
Я розповів їй історію Тіалон та Лунре; вона заплакала. Я розповів їй усе, всі свої таємниці. Я відчував, що розпадаюся, зникаю, перетворююсь на дим, стаю чистою думкою, чистою енергією, стаю схожим на неї. Я хотів цього розчинення, прагнув його з нетерпінням. Але цього ніколи не було досить. Ніколи, хоча ми чіплялися одне за одного, немов двоє сиріток у лісі.
— Тепер ти вже не боїшся мене, — прошепотіла вона, здригаючись.
— Не боюся. — Заплющився і потягся до неї, але торкнувся мармуру.
Я не міг її торкнутися. І все ж вона видавалася такою близькою — я бачив сяйво її шкіри навпроти моєї руки, її голос лунав у моєму вусі таємною музикою. Я знову й знову читав її анаднедет. Мені теж хотілося бути там, хотілося вписати себе на ці сторінки десь поміж слів олондрійською і кідеті. Моя власна нестримна поезія розкидана там, немов зерно. Я думав про те, як вона бавиться з іншими дітьми, і міг уявити її дуже чітко: оксамитові очі, владна поведінка. Схоже, вона була створена для того, щоб задовольнити те бажання, яке я проніс крізь усе своє життя, сам про те не знаючи.
Темні ночі в Кестеньї. Години, проведені в освітленій лампою бібліотеці. І той голос, розсміяний, збуджений, сповнений гордощів і безнадії. Голос, що мешкав у вітрі й дзвенів у сонячному промінні на закутих льодом деревах; голос, що зайняв порожній простір у моєму серці. Я не знав раніше про цей порожній простір, але тепер розпізнав його, і він кривавив; і я був нікчемний, розгублений і щасливий. Я бігав по снігу, кричав, ламав бурульки на воротях в стіні, проштрикував її туманний образ тими блискучими подобами ножів.