Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Джіссавет, — покликав я.
Їі голос. Ця тоскна рапатість, ця шерехатість шовку.
— Джевіку.
Її світло, низка загадкових жестів поміж книжкових полиць. А ось і вона сама, боса, в сорочці: чорні насторожені очі, по-дитячому зачесане на проділ волосся бурштинової барви.
— Ну ти й витріщився, чисто відьмак, — дорікнула мені з посмішкою. — Якби зробив отак на Кіемі, я би вже сплюнула.
— Ти б не сплюнула, — заперечив я. — Ти не забобонна.
— Справді, — промовила з тихим смішком, намотуючи пасмо волосся на палець. — Я не забобонна. І ніколи забобонною не була.
— То це мій валлон? — запитала вона за хвилину, зиркнувши через моє плече; бо вона, як і я, була тепер адептом ходіння поміж світами.
— Так, — потвердив я, поклавши руку на книжки захисним рухом, бо не міг не пишатися тими рядками, немов видобутими з глибини серця. Я відкрив першу з них, Казки Ліхтарні. — Це олондрійська, — сказав я, показуючи на друкований текст, — а з боків — кідеті.
— Але ж ніхто не може читати мовою кідеті, — засміялась ангел.
— Я можу, — заперечив. І показав їй, яким чином використав олондрійські символи для передачі звуків, спільних для обох мов. Подекуди використовував ту чи іншу літеру, аби передати близьке звучання на кідеті: наприклад, наш звук «дж» передав олондрійським «ш». А деколи змінював написання літер, щоб створити нові: наш звук «ч» передав усе тією ж «ш», але додав над нею дужку, схожу на пір'їну.
— Послухай, — попрохав її. Сонце заходило, затоплюючи пустелю загравою. Здавалося, що воно якось неприродно розжарене й відкидає загрозливий відсвіт на книжку в моїх руках. Я шукав потрібну сторінку. Раптом стисло в грудях; огорнуло передчуття біди. Та я все ж почав читати вголос ті рядки, що розгорнулися переді мною:
Я вже знаю, що це таке — писання. У нас складали мапи: мапи моря, мапи вод між Тінімаветом, Седсо і Джівом. І мапи річок, власне, великих рік — Діет, Катапней і Тадбаті-Нут, рік, що створили нашу країну боліт на своєму шляху до моря, яке оточило нас звідусіль…
— Зупинися, — прошепотіла вона врешті у якийсь момент.
Я ще не закінчив читати анаднедет. Мій голос невпевнено завмер у повітрі.
— Пробач, — озвався я. — Я завдав тобі болю. І знову відчув тривогу, ще сильніше, ніж досі. Пальці мимоволі стиснули сторінку.
— Ні, — промовила хрипким голосом. Здалеку, з-поза меж моєї досяжності долинув її невтішний плач. Біль, якого мені це завдало, і відчуття безпорадності були такими гострими, що я заплющив очі.
— Це страшна історія, — ридала вона.
— Ні, — запевнив я. Ні. Це чудова історія. Джіссавет! Ти мене чуєш? Ти її прегарно розповіла.
— Мені його не вистачає, — заговорила вона. — Думаю, що він помер, але ніде не можу його знайти.
— Ти його знайдеш, — запевнив я. — Ти знайдеш його, я допоможу тобі його знайти…
Вона не припиняла плакати, спустошувала мене потоком горя. Отож я став розмовляти з нею, бажаючи втішити. Я вихоплював свої слова звідусюди, з поезії пустелі й Долини, з пісень Тінімавету. Я уявляв, що зустрів її у себе вдома, на півдні. Розповідав їй про цю зустріч, про те, як вона веслувала на своєму човні сонною притокою Тадбаті-Нут. Викликав в уяві образ теплого світла, наїжаченої нерухомості листя. — А я їхав на білому мулі, — продовжував, — віз перець, аби продати на пагорбі…
А ти, Джіссавет, увігнала весло в мілкий потік, затримавши рух свого човна, і дивилася на мене здивованими очима, тими очима, що мають незбагненну силу проникнути куди завгодно: в камінь, у серце. Я різко зупинив мула. Чи ж можу я заперечити, що остовпів під чаром тих очей, прикутий їх тьмавим блиском, їх незглибною темрявою? Під чаром того плеча, худорлявого і гнучкого, тієї бездоганної шкіри, що на неї спадало маслянисте світло, крапля по краплі, мов мед? Ми були оточені лісом, важко було дихати тим непрозорим повітрям. Вираз твого обличчя змінився — злегка, але явно. Ти більше не дивувалася. Ти випросталася, швидко прибравши сяйво свого погляду, і зиркнула на мене з виглядом ображеної зарозумілості… Тоді я подумав, що своїм витріщанням образив доньку вождя. Але що ж це за донька вождя, якщо вона сміливо й безтурботно веслує на своєму човні через ліс сама-самісінька, не дбаючи про те, що її врода має привертати небажану увагу її нижчих за походженням підданих? І я привітав тебе, підбадьорений тим фактом, що ти не відпливла від мене чимскоріш. І тоді вираз твого обличчя, такий несталий, знову змінився. Тепер у ньому були водночас ледь стримуваний сміх, іронія і розум — якому ти, врешті, вперше дозволила сяйнути…