Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
Тирилло взяв друзів під руки й повів до палацу.
— Я все-таки заспівав їм, — прошепотів він. — Це та малість, яку я можу для них зробити.
Коли вони повернулися до палацу, Тирилло відвів хлопців до короля. Цього разу король був не один, у нього сидів лицар Марвен. Познайомивши юнаків з лицарем, король люб’язно запропонував їм сісти. Тирил-ло наповнив п’ять келихів вином і примостився біля ніг короля. Тіурі помітив, що лицар Марвен носить такий самий перстень, який був у лицаря Едвінема, і зрозумів, що він теж належить до найвірніших паладинів короля.
— Я запросив вас, — сказав король, — аби ще раз поговорити з вами й почути розповіді про ваші пригоди. Не треба ніяковіти, говоріть вільно.
І друзі почали розповідати, спершу коротко, потім з подробицями. Король уважно слухав і ставив багато запитань. Він зумів так розговорити юнаків, що вони розповіли йому більше, аніж будь-кому. Юнаки згадали і про старого, який викликав Тіурі з церкви. Це, звісно, був Вокія — зброєносець лицаря Едвінема.
Король Унавен попросив Тіурі після повернення до королівства Дагоната спробувати розшукати старого.
— Подбай, щоб у Вокії було все, що він забажає. Сподіваюся, він зможе повернутися сюди чи до Форестерре. Боюся лишень, що вік та туга за загиблим сеньйором виснажили його. — І додав: — Дякую вам, Тіурі й Паккі, ще раз. Я дуже хотів би нагородити вас, та немає нагороди, рівноцінної тому, що зробили ви для мого королівства.
— О, це не обов’язково, Ваша Величносте, — відказав Тіурі.
— Знаю. Я дам вам лише дещо на згадку, хоча і так не забудете всього, що пережили. Лицарю Марвене, чи не покажете ви нам мечі?
Лицар передав королю два прекрасних мечі.
— Кожному по мечу, — мовив король. — Упродовж багатьох століть ці мечі належали моєму родові.
— Їм понад тисяча років, — додав лицар Марвен, — та вони все такі ж гострі.
Король вручив мечі Тіурі й Паккі.
— Здіймайте ці мечі лише на благо, — напучував він. — А ось і персні для вас — не такі, як у найвірніших моїх паладинів, ви замолоді ще для цього, а невеличкі, витончені, такі я дарую своїм підданим, коли посвячую їх у лицарі, і хоча ви не мої лицарі, отримаєте їх також.
Хлопці подякували королю.
— І ще одне. Ти розповідав, Тіурі, що Арданвен прийняв тебе як свого хазяїна. Тож відтепер і надалі він буде твоїм.
— Дякую, Ваша Величносте, — зрадів Тіурі.
— Дякуй не мені, Арданвеном я не розпоряджаюся. Він сам обирає собі господаря. Чи не так, лицарю Марвене?
— Так, володарю, — відповів той. — Так само як і мій кінь, Іданвен, Вранішній Вітер, брат Арданвена. — І він підморгнув Тіурі.
Король Унавен підвівся. Тіурі зрозумів, що розмову завершено, і теж підвівся. Паккі — за ним.
— Можливо, у тебе є ще якісь запитання? — звернувся король до Тіурі.
«Звідки він знає?» — здивувався той і нерішуче запитав:
— Я. я, Ваша Величносте.
— Що?
— Ваша Величносте, про що було сказано в листі, яке я доправив? — запитав Тіурі й тут-таки пошкодував про сказане. Нечемно запитувати про те, що мало залишатися таємницею.
Проте король не розгнівався.
— Я поки що не хочу про це говорити, — відповів він серйозно. — Незабаром сам про все дізнаєшся. Певно, вже завтра.
— Меч! — захоплено вимовив Паккі. — Справжній меч! І який!
— Пречудовий, — підтримав його Тіурі. — Поглянь, на ньому викарбувані фігурки та ім’я короля Унавена.
— Якщо чесно, мені трохи моторошно мати таку річ. Не впевнений, що це для мене — ходити з таким мечем. Я повісив би його над ліжком, милувався б. А от перстень носитиму завжди.
Юнаки сиділи поруч біля водограю в маленькому внутрішньому дворику.
— Як тобі тут, подобається? — запитав Паккі трохи згодом.
— А тобі?
— О, тут дуже гарно, але я відчуваю себе трохи ні в сих ні в тих. Можливо, для мене всього цього забагато. Поважні лицарі з білими щитами й сяючими каблучками. І сам король! Що ти думаєш про нього?
— Великий король, — неквапом промовив Тіурі. -Старий, але все ще міцний і хоробрий; могутній правитель і водночас доброзичливий; викликає загальне захоплення, проте сам не запишався й не став гордовитим.
— А мені він досі нагадує Менауреса. Тому я й не зніяковів перед ним. Бо в іншому разі.
— Так, — кивнув Тіурі. — Відлюдник, безперечно, схожий на нього, чи він на відлюдника.
— А король Дагонат теж такий?
— Ні, — відповів Тіурі, подумавши, — король Дагонат молодший. Він войовничий, сильний, справедливий, просто, я думаю, не такий. не настільки мудрий, як король Унавен. Дуже важко судити про таких людей. Дагонат — мій король, король моєї країни. Я люблю його, він гідний пошани, і я дуже хотів би стати його лицарем.