Лист до короля

— Кобра! Це третє, про що я маю вам сказати. Ви повинні піти до судді й детально розповісти все, що вам відомо. Це називається — дати свідчення. Тобі, я бачу, не дуже хочеться це робити, — помітив він вираз обличчя Тіурі, але треба. І негайно.

— Ми готові, — сказав Тіурі.

— Гаразд. От що, я вас туди відведу. Суд та в’язниця за рікою, на площі. За одним рипом і місто подивитеся.

— На вулицях було доволі людно, і їм доводилося часто зупинятися, бо Тирилло привертав загальну увагу. У своєму обтислому барвистому одязі та білому ковпаку з бубонцями блазень мав напрочуд дивний вигляд.

— Он іде блазень короля! — вигукували люди. — Розкажи що-небудь, Тирилло! Не обов’язково, щоб було смішно.

— Чого ж не розказати? — відповідав блазень. — Погляньте довкола і скажіть мені: чи не прекрасне сьогодні наше місто? І ви зрозумієте, що воно красивіше, ніж завжди. Це тому, що ми відчуваємо можливу небезпеку. Людина усвідомлює, як сильно вона любить щось, лише під загрозою це втратити.

— Тирилло, а правда, що буде війна? — запитували його.

— Усе, що ви маєте дізнатися, почуєте свого часу. Це правда — у нас є ворог, але ім’я його я поки що не хочу називати.

— Евіллан... — загомоніли люди.

— Довіртеся нашому королю, — порадив блазень.

— Тоді заспівай нам що-небудь, Тирилло. Наші серця в журбі, розвесели нас.

— Я не можу позбавити вас журби. Вряди-годи треба й пожуритися, аби більше цінувати радість. Подібно до того як сонячний день має уриватися дощем. Прощавайте.

Він відвів друзів до великої будівлі, розташованої на прекрасній площі.

— Заходьте всередину. Я зачекаю на вас тут.

Хлопці увійшли, і їх одразу провели до судді, одного з лицарів Унавена. Він уже чекав на них і знав від короля про доручення Тіурі і про те, що він повідомив. Та наразі він цікавився Коброю. Друзі відповіли на всі його запитання. Врешті він сказав:

— Дякую. Кобра взагалі відмовився говорити. А втім, можливо, заговорить, коли побачить вас. Я звелю привести його.

Ввели Кобру. Він не був ані скутий, ані зв’язаний, але його супроводжували двоє озброєних воїнів. Він уже не був подібний до старого жебрака; сиві косми зникли, і тепер у нього було коротке світло-каштанове волосся. Упізнати його можна було лише по очах. Побачивши друзів, Кобра здригнувся.

— Ну що, — промовив він уїдливо, — вам мало того, що мене ув’язнили? Треба було ще прийти, щоб із насолодою подивитися на переможеного ворога? — І звернувся до Тіурі: — Пишаєшся собою, звісно. О-о, такий хоробрий лицар, яке небезпечне доручення виконав! А що за доручення, власне? Якогось листа відвезти до короля! У такенну далечінь мчати, ризикувати життям. а навіщо? Що в ньому важливого, у листі тому? Чого король ще не знає? Цілими днями мчать до нього посланець за посланцем, і кожен думає, що доправляє щось особливе. Ото сміху. — і Кобра засміявся, фальшиво, неприємно: — Га-га-га-га!