Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
— Дивно, — Ліна взяла сусідню книжку. — «Південна Кароліна: від колиски до могили». Томик розгорнувся на другій сторінці. Ліна перегорнула на першу, але аркуш перегорнувся на сторінку вперед.
Я прибрав волосся з очей.
— Але на цій сторінці нічого не сказано — це табличка. Книжки Маріан розгорталися на певних сторінках, щоб повідати якесь послання, а мамині книжки мовчать…
— А що як це код?
— Ой, у мами з математикою було зовсім погано. Вона гуманітарій, — промовив я так, ніби це пояснення було вичерпним. Але ж я не гуманітарій, і кому, як не мамі, було це знати найкраще.
Ліна роздивилася наступну книжку.
— Перша сторінка. Це титулка, тут немає більше нічого.
— Та навіщо їй було залишати мені код? — міркував я уголос, а у Ліни вже була відповідь:
— Бо ти завжди знаєш, чим закінчиться фільм. Бо ти виріс із Аммою серед містичних романів і кросвордів. Можливо, твоя мама залишила тобі код, який зможеш розгадати тільки ти.
Тато вже стукав у двері впівсили. Я взяв іще одну книжку:
— Одинадцята сторінка, двадцять перша… Усі здебільшого на початку. Але ж у цих книжках набагато більше сторінок…
— А от в алфавіті небагато літер, правильно?
— Точно.
— Ось у чому сіль!
У дитинстві я не міг висидіти з Сестрами церковної служби, і мама списувала мені церковну програмку всілякими іграми — «шибеницею», «плутанками» — і ось цим, алфавітним кодом.
— Чекай, дай-но ручку, — Ліна взяла зі столу ручку. — Якщо «А» — це 1, а «Б» — це 2… То…
— Не поспішай. Іноді я йшов з кінця, і тоді і — то м’який знак.
Ми сиділи у колі книжок, перебираючи їх під батьків стукіт з коридору. Я не зважав на нього, так само як він останнім часом — на мене. Я не збирався ні відповідати йому, ні бодай-що пояснювати. Хай спробує, як воно — відчути на собі байдужість рідних.
— 19, 2, 11,21, 1, 14…
— Ітане! Що ти там робиш? Що то був за шум?
— 22, 1, 17, 1.
Поглянувши на Ліну, я простягнув їй папірець. Я випередив її.
— Гадаю, це для тебе.
Все стало настільки ясно, ніби в кабінеті за нами стояла мама і сама промовляла до нас ці слова.
ОБИРАЙ САМА
Послання до Ліни.
А мама справді була поряд. В іншому стані, іншому сенсі, іншому світі. Вона залишалася моєю мамою, навіть якщо тепер жила в книжках і замках і пахла смаженими помідорами та старим папером.
Вона жила.
Коли я нарешті відчинив двері, то побачив батька в банному халаті — скляними очима він утупився вглиб кабінету — повз мене, на купи сторінок уявного роману, розкидані на підлозі, й на портрет Ітана Картера Вейта, який стояв біля дивана вже без простирадла.
— Ітане, я…
— Що? Збирався розповісти мені, що місяцями сидів під замком заради цього? — простягнув я йому зіжмаканий аркуш.
Батько опустив очі. Можливо, він і був божевільним, але добре тямив, що я викрив правду. Ліна зніяковіло сіла на канапу.
— Чому?! Це все, що я хочу знати. Твій роман бодай колись існував? Чи ти весь цей час просто мене уникав?
Батько повільно підвів утомлені червоні очі. Він постарів, ніби життя висмоктало з нього всі сили.
— Я просто хотів бути з нею. Коли я тут, серед її книжок і речей, вона нібито й досі зі мною. Я й досі чую її запах. Смажені помідори… — його голос тріснув, наче він знову обірвав нитку рідкісного зв’язку з реальністю.
Батько пройшов повз мене до кабінету і схилився над одним з помальованих кружечками папірців. У нього тремтіли руки.
— Я намагався писати, — кинув він погляд на мамин стілець. — Але просто більше не знаю, про що писати.
Так, я тут ні до чого. Та й ніколи не був. Вся справа в мамі. Кілька годин тому я так само почувався в бібліотеці, намагаючись відчути серед маминих речей її дух. Але тепер, коли я знав, що вона не зникла зовсім, усе змінилося. Тато був не в курсі — йому вона не відчиняла дверей і не залишала послань. Він не мав навіть цього.
Наступного тижня на Святвечір старе картонне містечко вже не здавалося таким маленьким. На церкві тримався кривенький шпиль, а ферма навіть не падала, якщо я ставив її як слід. На будинках виблискував білий клей, а охороняв їх такий самий вічний, як час, ватяний сніг.
Я лежав, підперши голову і за звичкою заховавши її під найнижчі гілки розлогої сосни. Блакитно-зелена глиця легенько дряпала мені шию, в той час як я охайно вмощував білі вогники гірлянд у круглі отвори на звороті поламаного містечка. Я сів, щоб оцінити результат, і задивився на блимання різнокольорових вогнів у фарбованих паперових вікнах. Ми так і не знайшли ані людей, ані тварин, та й жерстяні машинки кудись зникли. Місто мовчало, але уперше не здавалося порожнім, а я не був самотнім.