Людолови Том 1

— Е, тепер не до серйозних розмов, — схопився Ружинський. — Не всидиш під таку музику.

Він по-молодецькому виструнчився і, дзенькаючи острогами, попрямував до кокетливих панянок, що з удаваною недбалістю обмахувалися віялами, скоса стежачи за панами.

Пронський курив, не дивлячись на Горленка. Чванливий магнат вважав за велику честь, коли ледве помітно хитав головою на низький поклін новопризначеного полковника. А розмову з ним вважав за щось таке ж неприпустиме, як сісти поруч власного лакея або пити горілку з машталірами.

Він демонстративно показав Горленкові спину і заговорив із Калиновським про полювання.

Горленко не рухався. Стояв він біля колони і відчував, як гостра пекуча зненависть до всіх присутніх скипає йому в грудях. Що робити? Куди кинутися? В цьому пишному, барвистому натовпі він був самотній, як мисливець у лісі серед величезних дерев, що пригнічують його своєю мовчазною, ворожою величчю. Жодної душі, жодної людини, з якою можна щиро поговорити або відчути себе несилувано. Сотні умовностей гречності зв'язували кожен його рух, кожне слово. Може, люди, які виросли серед пишного панства, так привчаються до цих звичаїв, що виконують їх підсвідомо, як підсвідомо відсмикуєш руку від огню. Але поки вони не стали частиною його істоти, рефлексом — яке це страждання щохвилини стежити за собою, навіть коли подвоєна душа, коли катує її невимовна мука…

Думка за програш ссала під грудьми, заливала червоними плямами лице й шию. Що робити? Де взяти грошей зараз, негайно? Є в нього закопані в певному місці золоті турецькі монети, але як розшукати їх за кільканадцять миль у дніпровських плавнях. А картярський борг треба сплатити за добу, бо інакше він буде знеславлений — і тоді ніщо в світі не змиє з нього ганебного тавра.

Позичити? Але де, в кого? Хіба повернеться язик натякнути про позику одному з цих бундючних панів? Та завтра все воєводство говоритиме про це — і тоді не буде краю жартам, образливим натякам і презирливому співчуттю.

Розповісти дружині? Почнуться докори, сльози; від яких настрій буде зіпсований принаймі на тиждень, а грошей однаково не знайдеться. Ні, вже краще мовчати. Тільки грошей треба дістати, врятуватися від неслави. Але де, де?

Горленко скрипнув зубами. І в ту ж мить хтось підхопив його під руку, і співчутливий бас Кніпріца зарокотів йому в ухо:

— Про яку прекрасну панянку мріє наш пан полковник? Певно, вона вродлива, як розовоперста Еос, богиня світанку? Признавайтеся, пане полковнику!

Кніпріц! Як це він раніше не подумав про цього сердечного юнака? Принаймні він уміє мовчати, як людина, що потрапила до чужого оточення задля шматка хліба.

— Помиляється пан поручик, — сумно відказав Горленко, прямуючи з Кніпріцом до виходу.

І коротенько розповів йому про свій програш.

— Та на що ж ви сіли з ним грати? Невже ви не чули, що про нього розповідають по кутках? — щиро ойкнув Кніпріц. — Якщо на те пішло, то справа не в його винятковій вправності в картах чи то в долі… Але всі мовчать, бо він найближчий приятель вельможного пана й багатьох інших. Чорт його зна, на чому грунтується ця чудернацька дружба. Проте, я ухиляюся вбік… Треба знайти гроші, бо інакше — край службі і всьому майбутньому. Тільки не журітъся завчасно. Не ви перший, не ви останній. Опануйте себе і не повертайтеся до гральної зали, бо — хай мене вдарить грім — вони пустять вас у жебри.