Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Петрусь миттю скинув з себе свитку і скочив на рівні.
– В який бік пішла твоя булана? – спитав лиш. На віях тремтіли сльози, та він намагався триматися спокійно.
– В лози, геть… – відказав Степан, вказуючи на проміжок поміж замчиськом і потічком. – Та підв’яжи постола на правій нозі, видиш, повідок розв’язався!
Петрусь недбало замотав шнурка навколо ноги.
– Ой же Петро, от так Петро! Іди, дальбі дам троячку на калачі!
– Пішов…
– Пішов, розсердився.
– Нехай, бо мудрий дуже став.
Та Петрусь їх не чув. Жахливо хвилюючись, він навіть не помітив, як відійшов добрий кусень від багаття і ввійшов у лози. Збоку, по праву руку, височіло замчисько, та він намагався не дивитися на нього. Почуття прикрості, породжене глузами товаришів, пригнітило у нього перше почуття страху і він ішов твердим, впевненим кроком. Та в міру того, як лози ставали все густішими, злість забувалася. Забувались і жарти товаришів.
Непевність поступово заволодівала його тендітною душею. Він зупинився.
Серце гучно калатало.
– Ну й що. Вернуся. Скажу, що не знайшов. Велика біда!
Він уже було повернув назад, та почув знайомий звук дзвіночка буланої.
– А щоб тебе холера з’їла! Болячки на тебе нема! – гримнув він спересердя і скрутив у бік дзвіночка.
Повернутися до багаття з буланою було б тріумфом у його становищі. Думка про замчисько і його таємничого мешканця ані хвилю не полишала тепер вразливого Петруся. Обходячи якийсь корч, він глянув убік. Понуре громаддя замчиська неначе висіло у повітрі над лозами. Його обриси були тепер особливо рельєфними. Петрусь обійшов кущ. Йому закортіло поглянути на замчисько ще раз. Тепер віконні отвори в мурах видалися начебто яскравішими. Петрусь швидко відвернув голову і прислухався. Дзвінка не було чути, – дзвеніло тільки у вухах.
– Це мені, певно, здалося, що дзвінок. Нічого нема… теє… треба назад.
Він повернув назад і, не розбираючи дороги, кинувся до виходу з лоз. Замчисько незрозумілим чином манило його погляд до себе. Хлопець зупинився, щоб перевести дух.
– Ну, і що! Ну, і подивлюсь… Ну, і нічого! Що ж з того. Я йому нічого теє… не зробив. Я тільки теє… так собі, – намагався Петрусь заспокоїти сам себе, та марне. Уява працювала вже на повну потужність.
Йому здалося, що за стінами замчиська ворушиться щось «таке», що там надимається якась темна маса, ніби кваша у величезній діжі. Він поглянув ще і ще… Маса то піднімалась, то опускалась… Раптом за стінами замчиська умліока появився величезний старець з сивою бородою, розметаною навсібіч. Перехиляючись через віконну сітку, він знай поглядав у бік багаття і повільно водив головою з боку в бік. Його очі були опущені, обличчя зморшкувате, замислене. На голові – ані волосини. Він опирався руками на стіну, і неначе визирав когось.
У бідного Петруся підкосилися ноги. Він весь затремтів. У горлі перехопило віддих. Очі полізли на лоба. Він дивився прямо перед собою і біг, не розбираючи дороги. Вдалині уже видніло багаття. Ось, ось – уже близько! Він добіжить. По дорозі довелось обігнути кущ. Замчисько знову кинулось у вічі.
Привид ріс. Ось він все вивищується і вивищується. Вище і вище підноситься його голова. Очі зблиснули пронизливо раз і другий. Він помітив Петра, простягає до нього свої величезні лапища. Очі привида засвітилися радістю.
Петрусь інстинктивно пригнувся. Та в цей час сильна рука вхопила його за спину.
– Ой! Ой! – зойкнув не своїм голосом Петрусь і упав на землю.
Зомлів.
– То Петро кричить… – сказав, позіхаючи, Іван, що вже було вклався спати.
– Еге, здається, він, – підтвердив Степан, підводячись і спираючись на рамено.
Минув якийсь час. Буланої не було. Не було і Петра.
– Що він там так довго?
– Нехай шукає, – заспокійливо зауважив Степан і знову влігся спати.
Та в цей час долинув невиразний стогін Петруся. Степан та Іван мовчки, одним скоком зірвались зі своїх місць і побігли на той стогін. На самому краю лоз вони наштовхнулись на розпластаного Петра, що бурмотів щось як у гарячці. Очі його були дико вирячені. Шнурок личака, що розмотався, зачепився за ломаку і тримав одну ногу витягнутою.
– Господи, що се з Петром?!
– Бери, бери його за ноги!..
– От нещастя!
– А не казав я…
Вони привели Петра до багаття, вклали його коло вогню і вкрили своїми свитками. Степан та Іван більше не жартували. У тривожному настрої вони просиділи до ранку, слухаючи марення Петруся і, лиш розвидніло, відвели його, страшенно блідого і змарнілого, у село.
До приїзду лікаря хворий лежав прикритий ночвами, на яких макогоном розбили кілька горшків і мисок. Потім привезли «дохтура» з міста. У Петруся виявилась сильна температура. Через кілька днів він помер.