Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Його стан помітив боярин і, важко зітхнувши, сказав:
— Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу незагойну… Болючу, бо пече в саме серце!
Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?
— Я не хотів цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так…
— Ні, ні, ти не винен… Сам того не відаючи, ти нагадав нам про сина нашого — Іллю…
— У вас був ще один син?
— Отож-бо що був… Та нема… Спіткала його така ж, мабуть, доля, як і тебе, якщо не гірша… Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович, — ти його знаєш, бо він довго князював у Києві, — послав його у Володимир до князя Юрія Всеволодовича з посланням. Поїхав Ілля з гриднями — та мов у воду впав… Ні слуху ні духу!.. Потім ми дізналися, що якраз потрапив під Батиїв погром… Чи загинув, чи в неволі — хто теє знає… Одно ясно: якби був живий і не в полоні, то досі б заявився… Отже, або згинув, або в полоні у нечестивців…
Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумів, що то його останні слова про нестерпний татарський полон нагадали всій боярській сім'ї про нещасного сина і брата і завдали глибокого суму всім. Таж хіба він знав?
— Все могло бути, — сказав тихо. — Однак будемо сподіватися, що він живий — у полоні. А з полону, як відомо, рано чи пізно повертаються… Якщо пощастить, звичайно… Я ж ось повернувся, як бачите.
Він підбадьорював засмучену родину, піддавав надії, хоча в душі сам був далеко не впевнений, що юному бояринові Іллі пощастило вижити в тій смертельній круговерті, в яку він несподівано для себе потрапив. Швидше всього загинув, як загинули тисячі і тисячі інших.
Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихітка надії оживляє померклу душу, відроджує віру, без якої неможливо жити далі.
Німими благальними поглядами вони просили його — кажи, кажи! Ми слухаємо тебе!
Янка витягнула шийку, і в її темно-оксамитових очах, злегка прикритих довгими віями, вже не було, як раніш, ні подиву, ні посміху, ні прихованої зневаги, а лише світилося сподівання. Сподівання? На що — на чудо?
Але він мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утішити. Отоді боярин торкнувся його рукава.
— Скажи мені, друже, ти ж бачив, татарове не всіх русів убивають? Багатьох беруть у полон?
— Багатьох.
— Отже, і Іллю могли не вбити, а взяти в полон?
— Могли.
— І ти бачив таких полонених?
— Я один з них.
— Ти не такий. Ти був полонеником у половців — і мунгали взяли тебе, як річ, що належала переможеним, як військову здобич. Ти не воював проти них. А ось таких, як Ілля, що воювали, ти зустрічав?
— Ще й скількох!
Через стіл перехилилася бояриня Анастасія. В її темних, як і в дочки, очах пробилася, як стеблинка рясту з-під снігу, боязка надія.
— То, може, й Іллю ти там зустрічав?
— Може, й зустрічав. Та хіба ж я міг знати, що то ваш син?
— Його не важко помітити і запам'ятати — у нього така постава, таке лице, такі очі, що коли хто раз його побачить, то навіки запам'ятає. Він найкращий, незвичайний…
Дмитро нахмурив чоло:
— Анастасіє! Ну хіба ж можна так? Кожній матері своя дитина — найкраща…
Та бояриня відмахнулася від його слів.
— Ілля таки найкращий! Схожий на Ісуса Христа… На такого, як малюють на іконах, — високочолого, ясноокого… Святого!
— Анастасіє! — знову не втримався Дмитро. — Ну що бо ти мовиш!
Бояриня ніби не почула чоловікового голосу — з надією дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної відповіді.
Ну що їй відповісти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрічав подібного? Що, може, то він? Вдихнути в її душу надію? Вона, мабуть, повірить, бо хоче вірити. Але ж обман помітять інші — боярин, його сини, Янка, невістки, їм так само боляче, як і їй, і видимий обман лише сильніше дошкулить їм. Ні, так не годиться!
І Добриня заперечно похитав головою:
— Ні, не зустрічав… На жаль, не зустрічав.
Дмитро вимушено усміхнувся, відкинувся на спинку стільця.
— Звичайно, звичайно… Світ широкий, орда многолюдна, а чоловік у ній — мов галузка в безмежному морі! Де вже там його зустріти! Якщо Ілля живий, то десь поневіряється. — І щоб перемінити розмову, запитав: — Завтра Менгу обступить Київ, захоче взяти його — як він це робить?
Добриня зрадів, бо це запитання відвертало увагу від болючих спогадів про Іллю.
— Я був під Переяславом, під Черніговом, під Путивлем. Усюди мунгали спочатку обступають місто, потім довго умовляють його мешканців піддатися їм без бою, а якщо ті відмовляються, знаходять найслабше або найзручніше для приступу місце, підвозять туди пороки і б'ють ними доти, доки проломлять ворота або вал. А тим часом засипають місто стрілами — простими або співучими, закидають з катапульт камінням та китатським[38] вогнем. А тоді вже, коли проломлять ворота або вал, пруть напролом, незважаючи на втрати.