"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— Вам кого? — спитала вона без будь-якого занепокоєння.
— Прошу пробачення, я ваш новий сусід, — сказав Шрагін.
— Нарешті! Заходьте! — Жінка пропустила Шрагіна повз себе і замкнула двері.
Вони пройшли у невеликий передпокій парадного входу. Тут стояли ломберний стіл і два крісла. Підлогу вкривав вичовганий килим.
— Ви Емма Густавівна? — спитав Шрагін.
— Так, я Емма Густавівна Реккерт, — з гідністю відповіла жінка.
— В міськжитловідділі мені наказали жити з вами в мирі й злагоді, — усміхнувся Шрагін. — Мене звати Ігор Миколайович.
— Ви пробачте мені, але оскільки вже я відповідальний наймач, то хотіла б побачити ордер, — трохи ніяковіючи, сказала Емма Густавівна.
Вона уважно прочитала папірець і підозріливо подивилася на Шрагіна.
— Ви одержали його, коли попередній мешканець ще жив тут?
— Так, він чомусь зволікав з переїздом, а головне, я сам затримався… — недбало відповів Шрагін, відзначивши уважність жінки до таких формальних дрібниць.
— Ну що ж, будемо знайомі, — сказала Емма Густавівна. — Ваша кімната отам, останні двері ліворуч. Ключ висить на гвіздку. Там же і ключ від парадних дверей. Мушу попередити, що меблі в кімнаті, які вони не є, належать мені. Попередній мешканець платив мені за них десять карбованців на місяць.
— Я наслідуватиму його приклад, — усміхнувся Шрагін.
Кімната була досить велика. Відсунувши штору затемнення, Шрагін побачив, що вікно виходить у двір. Старовинне дерев’яне ліжко, стіл, крісло і стілець. Шафа із дзеркальними дверцятами. На підлозі коло ліжка килимок з вигаптуваними на ньому цапками. Всі ці речі вже давно служили людям, і якщо вони мали вигляд ще цілком пристойний, то тільки тому, що люди, яким вони служили, були бережливі й охайні.
У двері постукали.
— Хочу показати вам місця загального користування, — сказала Емма Густавівна з коридора. Коли Шрагін вийшов, вона повела його, як екскурсовод по музею. — Оці двері — на кухню, ліворуч від парадного — ванна і туалет, — пояснювала вона. — Дрова для підігрівання колонки і для кухонної плити лежать у комірчині, он ті двері. До речі, за дрова попередній мешканець також розраховувався зі мною. А втім, він користувався ними незрозуміло рідко — я маю на увазі для ванни.
— Мабуть, він віддавав перевагу товариству в бані над самітністю в ванній, — розсміявся Шрагін.
— Мабуть, — усміхнулась Емма Густавівна.
Приготувавши постіль, Шрагін пішов у ванну і довго блаженствував там під тугим холодним душем. Повертаючись, він вимкнув світло в коридорі і на дотик пробирався в свою кімнату. Раптом він почув молодий схвильований жіночий голос:
— Мамо, та це ж жахливо, як ти не розумієш цього!
«Тут її дочка», — спантеличено констатував Шрагін. Це було непередбаченим ускладненням. За відомостями, що були в Москві, студентка консерваторії Ліля Реккерт, коли почалася війна, поступила на курси медсестер і їхати до матері не збиралась. У цих нових обставинах необхідно було негайно розібратись.
Шрагін постукав у двері, з-під яких пробивалося світло.
— Будь ласка, — почув він голос Емми Густавівни і ввійшов у простору кімнату, яка, судячи з обстановки, була вітальнею. Посеред кімнати стояв рояль з червоного дерева. Попід стіною — цілий ряд стільців з плюшевими сидіннями і маленький диван з різьбленою спинкою. За круглим столом у глибоких кріслах одна проти одної сиділи Емма Густавівна і русява дівчина з заплаканим лицем.
— Пробачте, будь ласка, — винувато усміхнувся Шрагін, — але так вийшло, що в мене немає сірників.
— Лілі, принеси, будь ласка, візьми в мене на туалеті, — мовила Емма Густавівна. Коли дівчина принесла сірники, Емма Густавівна сказала Шрагіну: — До речі, і познайомтесь, це моя дочка Лілі.
— Дуже радий. Ігор Миколайович.
— Ліля, — дівчина підкреслено інакше, ніж мати, назвала своє ім’я і, кивнувши Шрагіну, відійшла до вікна. їй було років двадцять, може, трохи більше. Світле волосся гладенько зачесане і на потилиці зав’язане тугим вузлом. На хворобливо блідому обличчі різко вирізнялися сірі очі, знизу підкреслені синюватою тінню, а зверху — золотавими пушистими бровами. Зовнішність у неї була привабливою, але красивою її не назвеш. Відчувалася якась нервова напруженість у всьому її вигляді.
Емма Густавівна зітхнула і тихо сказала:
— От зосталися ми з нею вдвох і, що з нами буде, не знаємо не відаємо. — Вона підвела погляд на Шрагіна, вичікуючи, що він скаже, але не діждавшись, спитала: — Та й ви наче не збираєтесь виїздити?