Повна академічна збірка творів

Так само, як і твори інших жанрів, трактати Сковороди відзначаються яскравою образністю та оригінальною будовою. Скажімо, «Икона Алківіадская» розпочинається "присінком, чи Ганком", що його становить запозичена з «Великого зерцала» легенда про пустельника й птаха, а завершується "катавасією", в якій філософ порівнює Біблію із силеном - зовні смішною фііуркою, що приховувала в собі Божу велич.

Проте основну частину корпусу творів Сковороди складають діалоги. Філософ писав їх понад два десятиліття: від кінця 1760-х до початку 1790-х років. Більшість цих творів за своєю жанровою природою належить до так званих "сократівських" діалогів. У пишних барокових формах Сковорода змальовує тут свої справжні розмови з друзями. Філософсько-богословські міркування розгортаються в його діалогах на доволі яскравому побутовому, подієвому та психологічному тлі, помережані "інтермедійними" сценками. Письменник рясно вживає різноманітні образи, взяті, зокрема, з Біблії, грецької міфології, емблематики тощо.

"Первородним" "сократівським" діалогом Сковороди є «Наркісс. Разглагол

0 том: узнай себе». Він складається з двох коротких вступних розділів («Пролог» та «Чудо, явленное во водах Наркіссу»), семи "розмов" про себепізнання, а власне, про "внутрішню людину", невидиму природу Божого творива, людину як міру всіх речей, добро та зло, воскресіння та його містичну запоруку - Божу "іскру", а також «Симфоніи, сирѣчь согласія священных слов...», яка своєю чергою має вступ, хор

1 чотири "малі" симфонії. При цьому художній час діалогу розшаровується на час емпіричний (дія розгортається впродовж семи днів, від понеділка до неділі), символічний ("страсна сідмиця" та тиждень перед Різдвом), архетипічний (сім днів притчі, що її розповідає Памва на початку «Симфоніи»), ба навіть літургійний (Олег Марченко). «Наркісс» інколи називають першою пам'яткою оригінальної філософії в східних слов'ян (Стефан Шерер).

До найбільш яскравих "сократівських" діалогів Сковороди належить і «Алфавит, или Букварь мира», написаний у другій половині 1774 року. Недаром на своєму най-відомішому портреті Сковорода тримає в руках книжку «Алфавит мира». Саме в цьому творі філософ подав науку про "нерівну рівність", змалювавши людину в образі "посудини", наповненої божественним буттям: "Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вмѣстности. Над фонтаном надпись сія: 'Не равное всѣм равенство'. Льются из разных трубок разные токи в разные сосу-ды, вкруг фонтана стоящіе. Меншій сосуд менѣе имѣет, но в том равен єсть больше-му, что равно єсть полный". Тут-таки філософ викладає і науку про "сродність", розглянувши по черзі "сродності" до землеробства, вояцтва та богослів'я, які корелюють із трьома станами платонівської ідеальної держави. Правлячи про ці та інші філософсько-богословські матерії, Сковорода використовує численні емблематичні образи. В «Алфавиті» він власноруч змалював цілу низку гравюр з амстердамської книги «Symbola et emblemata»25: 203-ю («Бобр самого себя гризущій»), 332-у («Раненный олень ѣст извѣстное растѣніе для своєю уврачеванія»), 351-у («Жемчу-жина в раковинв»), 422-у («Слон смотрящій на солнце»), 493-ю («Актеон от своих псов растерзанный»), 748-у («Фаетон») та інші.

Окрім "сократівських" діалогів, Сковорода створив і два діалоги-солілоквїї: «Брань архистратига Михаила со Сатаною» та «Пря бѣсу со Варсавою». Перший із них філософ, за його власними словами, писав упродовж 1783 року - "начал в Бур-луках, кончил в Бабаях". Щоправда, перегодом письменник зробить у тексті «Миха-ило-Сатано-махіи» (так на грецький лад називав свій твір сам Сковорода) деякі зміни. Цей діалог посутньо відрізняється від інших діалогів філософа, по-перше, тим, що є справжньою візією (про це наприкінці твору свідчить сам автор), а по-друге, надзвичайно яскравим містеріальним декором, на якому розгортається суперечка персонажів про те, чи є добро легким. Сковорода виразно нав'язується тут до літературної - найперше драматургічної - традиції, цитуючи втрачену Еврипідову трагедію «Даная» (за «Моральними листами до Люцилія» Сенеки), трагедокомедію Варлаама Лагцевського «Гонимая Церковь», «Епінікіон» Феофана Прокоповича, старовинну книжну українську пісню «Зима прейде, солнце ясно...» тощо. Уже Алек-сандру Хашдеу вважав за необхідне порівнювати «Брань архистратига Михаила со Сатаною» з драмами Есхіла, Софокла, Еврипіда, Кальдерона, Гете чи Байрона. Ця пишна барокова містерія-візія постає, зрештою, не чим іншим, як "принципом ін-дивідуацїї" тієї напруженої борні, що точилася в душі самого філософа. Те саме слід сказати й про діалог «Пря бѣсу со Варсавою», написаний 1783 року. У ньому вперше й востаннє єдиним героєм твору Сковорода виводить самого себе. Свою власну духовну борню він пробує змалювати за допомогою образного ряду євангельської історії про спокушання Христа дияволом у пустелі (Мт. 4:1-11; Лк. 4: 1-13). Персонажі діалогу - Варсава й Даймон - це внутрішні голоси самого Сковороди. Вони втілюють полярні погляди на природу добра: той, що його дотримувався Сковорода як автор циклу «Басни Харьковскія», зокрема байки «Змія и Буфон» ("Чем лучшее добро, тѣм болыпим трудом окопалось, как рвом"), і той, що його філософ обстоював уже в старості (добро - легке).