Українець і Москвин: дві протилежності

В. Лєнін добре знав національну вдачу Москвина і практично її використав. Він порозсилав своїх «рєбят» по цілій совєтській імперії на легкий хліб погоничів, доглядачів над немоскалями. І Москвин, справді, почувається, як вдома, всюди: в Москві, в Києві, в Варшаві, в Тбілісі, в Омську — і тому свято переконаний в своєму праві диктувати, накидувати місцевим людям свої московські звичаї, свої закони, свою московську мову, свою «вищу культуру». А коли хто з тубільців висловлював сумнів щодо московського права чи вищости, то таку «темну» голову Москвин просвіщав …кулею. Наведемо анекдот, який краще за томи книжок ілюструє національну «філософію» Москвина. Впросився Москвин до українця переночувати. Українець погостив його вечерею, постелив місце на спання, загасив світло і почав молитися. Москвин слухає і раптом перериває господареві молитву: «А ти як молишся? Так не можна молитися!». Обурений українець каже, що він є господарем хати і має право молитися, як хоче. Москвин, показуючи на свої лапті, що висіли сушитися, питає: «А чиї ці лапті?» — «Ну, твої», — каже господар. — «Отже, як лапті мої, то я тут господар» — відповідав той зайда. Добре розуміючи практичне значення цієї московської філософії, В. Лєнін використав її на всі 100% і тим врятував Московську імперію від розпаду на її складові частини.

Рідко заселені московські багнисті ліси дозволяли москвинові по виснаженні одної «палі» брати нову, не питаючись нікого. Такі, повторювані що 3–5 років з покоління в покоління захоплювання нових кусників землі без згоди будь–кого, ясна річ, не могли породити у свідомості москвина ідею власности. І справді, в московській мові не існує терміну «власність». Слово «собствєность» (власність) видумала інтелігенція, і то щойно в XVIII ст. (В. Даль). Тому нема що дивуватися, що аж до XVIII ст. на всьому просторі московської держави фактично не було ані одного власника, крім царя. Москвини вважали всю землю, все рухоме і нерухоме майно, навіть життя всіх їх власністю царя. Навіть самий термін «подданий» зраджує цю їхню правосвідомість. Звідси — цар має право «жалувати», с. т. давати по своїй уподобі окремим особам право користуватися (царською) землею, майном, кріпаками тощо, але доти, доки він, цар, захоче. Це віддзеркалилося і в їхній мові. Донині платня державним (і недержавним) урядовцям називається в московській мові «жалованіє», с. т. ласка того, хто дає.