Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Хоч Андрійкові цього року виповнилося лише п’ять, він вважав себе самостійним, здатним по-дорослому мислити й навіть філософствувати. Точніше, він погоджувався з батьками, коли чув, як саме про нього вони говорили з людьми, що часто відвідували сім’ю Бучацьких у їхньому невеличкому маєтку. Хоча, що таке філософствувати, він теж ще достеменно не знав.
Батько Андрійка — священик Олексій — заохочував намагання дружини, матушки Стефанії, змалечку прищеплювати синові такі риси, як слухняність, дисциплінованість, скрупульозність у виконанні хай ще й невеличких, але чітко окреслених батьками дитячих обов’язків. Навіть те, що вже з чотирьох років Андрійкові надали можливість одноосібно хазяйнувати в особистій, хоч і невеличкій кімнатці, на думку батька й матері, виховувало в синові самостійність і сміливість. Не так просто засинати самому без світла, коли поруч немає мами або тата, до присутності яких звик з перших днів життя.
— Сьогодні ми поїдемо до дядька Юліана в гості. Тато вже замовив екіпаж, який от-от має під’їхати.
Сім’я отця Олексія свого екіпажу не мала. Бучацькі хоч і вважалися людьми небідними, все ж прибутків, крім жалування священика, у них не було. Отець Олексій не мав свого церковного приходу, а іноді просто виконував обов’язки проповідника чи й схимника. Окрім того, невеличкі додаткові статки приносили й кілька гектарів землі, які за заслуги перед державою отримав ще батько отця Олексія, теж священик.
З кімнати глави сімейства почулися голоси. Це отець Олексій розмовляв зі старшою донькою Софійкою. Вона, старша за Андрійка на рік, вважала себе дорослішою й розумнішою за брата. Батьки в протилежному її й не переконували. У сім’ї був культ взаємної поваги, порозуміння й любові. Гра «в дорослих», яку запропонували самі діти, а батьки й не заперечували, мала свої плюси та сприяла розвиткові й вихованню дітей.
Софійка більше тягнулася до батька, хоч маму вона любила й не соромилася їй про це казати відверто й по-дитячому щиро. Мама читала чи розповідала донечці казочки, гралася в піжмурки, ховаючись у шафи та під ліжками, а тато, отець Олексій, розповідав доньці про природу, про звірів, про Бога, про справедливість і любов. Любов до Бога, до звірів та до природи. І до людей. Він вигадував різні випадки, цікаво й емоційно розповідав про це з неодмінною явною чи завуальованою в кінці мораллю. Хоча то не були гола дидактика чи повчання, яких діти здебільшого не лише не сприймають, а й противляться їм.
Дядько Юліан, як і його брат Олексій Бучацький, мешкав у передмісті Львова, тільки на півдні. їхати було не так уже й далеко, але рухалися не поспішаючи, роздивляючись навкруги, милуючись природою. Батько в цей час розповідав про історію Львова, про історію взагалі, як про це можна розказувати дітям такого віку…
— А ви знаєте, дітки, чому наше місто називають містом Лева, — отець Олексій лукаво усміхався. Він був у чудовому настрої. Йому хотілося, щоб і в дітей, і в дружини теж був гарний настрій. До цього спонукали чудові приміські краєвиди й добра погода. Отець Олексій не дуже любив середмістя, хоча часто бував на Площі Ринок, в інших древніх місцях, добре знав історію майже кожної вулиці, кожної старовинної будівлі.
— Мабуть, колись, давним-давно, коли на цьому місці ще росли чагарники й хащі, в них водилося багато левів. Тому й місто назвали Львів.
Це сказав Андрійко, а Софійка засміялася. Вона й ладна була повірити в таку легенду, але розуміла, що батько не просто так поставив саме це запитання.
— Твоя правда, Андрійку, в цьому місті багато левів. Але всі вони — кам’яні або ж бронзові й прикрашають будинки, сходи, арки і таке інше. Насправді ж наше місто заснував ще у далекому 1256 році галицький князь Данило й назвав його на честь свого сина Лева.
— Хлопчика звали Лев? — весело засміявся Андрійко.
— Так, це звичайне ім’я. Людей з таким ім’ям багато. До речі, коли князювати став Лев Данилович, він зробив місто Львів столицею Галицького князівства. Узагалі ж, у Львові протягом усієї історії його існування будувалися замки, фортеці з товстими мурами й глибокими ровами. Вороги частенько руйнували місто, але так і не змогли здобути збудовану на горі фортецю, що звалася Високий Замок. Триста років вона залишалася неприступною твердинею. І тільки 1648 року її здобули штурмом українські козаки під орудою Максима Кривоноса.
— А де подівся той Високий Замок? Ми ж були якось на тій горі, зараз там нічого немає.