Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Письменник Сашко Тесля відклав ручку, відкинувся на спинку улюбленого крісла, яке придбав торік на гонорар, що отримав за замовну статтю про одного олігарха. У ній Сашко розписав цього талановитого до різних ґешефтів підприємця так, що той, прочитавши її, мабуть, і сам повірив у те, що він порядна, безкорислива й чесна людина. Що вдієш: зараз більшість творчих людей, які хоч трішечки володіють мистецтвом перевтілюватися й переконувати інших у тому, в що самі ніколи не вірили й не повірять, заробляє на кусень хліба майже неприхованими лестощами, будь то в газетній статті, у роботі над «автобіографічними» мемуарами якогось «геніального» політика чи державного діяча, у клоунському розважанні п’яного зборища нових українських товстосумів пісеньками від шансону, в написанні яскравими фарбами портрета грошовитої нікчеми без насправді наявних у неї бородавок і віспяних ям.
Випадкові заробітки, які часом дозволяв собі письменник Олександр Григорович Тесля, були вимушеною необхідністю і здебільшого рятували тільки від голоду, бо творчий геній цієї людини давно вже не зважав на мирську суєту, на моду в одягові й ціни на продукти, на курс валют і подорожчання бензину.
Сашко Тесля писав роман. Це заняття було не часткою його життя, не черговим епізодом у його складній і цікавій біографії. Написання роману — це і було його життям.
Він знав, що встигне написати лише одну-єдину справжню, повноцінну, значущу книгу. І все. Але ця єдина книга, за задумом Сашка Теслі, має замінити сотні, тисячі пустих одноденок, детективів, трилерів, книжок жахів та інших фантасмагоричних хріновин, якими рясніють нині книжкові базари. За його задумом, це має бути книга покоління. І ця книга має стати вершиною творчого шляху письменника.
Уже після сорока Сашко Тесля майже не читав сучасної літератури. Його зовсім не цікавили скоростиглі детективи. Він їх називав «годічками», від російського «год». Бо Сашко вирахував, що письменники (письменниці) друкують приблизно по одному романові на рік, а то й більше. Такі самі й романи у них виходять. Прочитавши кілька книжок поспіль одного автора, Сашко спіймав себе на тому, що нічого не пам’ятає, усе намагався пригадати, хто кого й за що «замочив». Якщо хотілося читати й мав трохи вільного часу, він перечитував класиків, особливо зарубіжних. Зокрема російських.
Сашка цікавили не лише самі романи, їх зміст, фабула, а й те, як вони писалися, чому саме він (роман) і саме він (цей автор) стали відомими, славетними, і чому, коли минули десятки, сотні років, люди й далі читають ці твори.
У Сашка з певного часу визріла особиста думка, якою, до речі, він ні з ким не ділився, про те, що в українських класиків, на жаль, можна повчитися лише «плачів» над тяжкою долею, над утисками всіляких супостатів та знущаннями над рідною ненькою Україною. Він знав, що, з огляду на історію країни, інакше й бути не могло. Розумів цю прикру об’єктивність, але вдіяти з собою нічого не міг — от застряв у ньому той підленький пунктик — і край.
«Андрійко був не по роках розвинений, розумненький і взагалі гарний хлопчик. Єдиний клопіт, який мали з ним батьки, це наявність у поведінці сина таких двох рис чи, може, звичок, як надмірна допитливість і… замріяність. Іноді навіть батькам з їхнім янгольським терпінням набридали Андрійкові «чому те?», «чому так?», «а чому не інакше?», «а звідки те?».
Мати знала, що, зайшовши вранці до кімнати сина, не застане його в ліжку. Ось і зараз він стояв, спираючись на підвіконня, і розглядав щось за склом.
— Агов, Андрійку! — голос матушки Стефанії, ніжний і спокійний, відірвав хлопчика від роздумів. — Що ти там роздивляєшся?
— Доброго ранку, матусю. Щось таке цікаве на небі. Я ще такого не бачив. Ось поглянь: оті хмарки плинуть туди, — хлопчик показав пальчиком, куди летять хмарки, — а оті — навпаки, тобто їм назустріч. Хіба так буває?
— Синочку, ти ж сам бачиш, що буває. Хоча, дійсно, це якось незвично. Я й сама такого ще не бачила.
— Мабуть, Боженька розсердився на хмарки і змусив їх битися.
— А може, навпаки, у нього зараз добрий настрій, і він попросив хмарки, щоб вони затанцювали.