Пелле Безхвостий у школі
- Автор: Кнутссон Йоста
- Серия: Pelle Svanslös #7
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 978-966-8118-74-6
- Переводчик: Галина Кирпа
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Пелле Безхвостий у школі». Краткое содержание книги:
Цього разу Пелле випаде побувати у справжній школі на справжньому уроці і вчинити там справдешній переполох, а також трохи повчитися в котячій школі. І не тільки повчитися, а й спробувати себе в ролі вчителя. А ще встигнути побувати в Копенгагені і зробити багато добрих справ.
Звісно ж, і в цій книжці не обійдеться без підступів котів-лиходіїв на чолі з тим-таки рудим Монсом, якому весь час хочеться влаштовувати пастки для довірливого Пелле. Та Пелле завжди щастить дотепно, з гумором вийти зі скрутної ситуації, та ще й пошити в дурні своїх кривдників.
Пелле стріпнувся й по черзі потряс лапами. Так, усі чотири лапи цілі. Про хвіст йому не треба було турбуватися, бо він його не мав. («Коли б я мав хвоста, то він, безперечно, перетворився б на дрантя», — подумав Пелле). І ніс був, як ніс, і вуса стриміли на своєму місці. Але в нього добряче паморочилось у голові й дуже скуйовдилася й скошлатіла вся шерсть. Насамперед він тепер мав гарненько вилизатися, а тоді вже щось робити.
Вилизавшись, Пелле зацікавлено роззирнувся навколо. Очевидно, він упав у лісі, а сорочаче гніздо було змощене в кроні в’яза чи, може, липи. (Пелле не знав напевно). Проте сороки в гнізді не було — там блищала лише срібна ложка.
— Невже сороки їдять ложками? — здивувався Пелле.
Аж тут почулося скрекотання — залопотівши крилами, з’явився великий птах. То була сорока пані Сміхогай.
— Зроду такого не бачила! — сказала пані Сміхогай. — Кіт у моєму прекрасному гнізді! Звідки ти звалився?
— З літака, — відповів Пелле, й то була чистісінька правда.
— Брешеш! — скрикнула пані Сміхогай. — Ти виліз на моє дерево красти пташенят! Але мої діти вже виросли, тож ти схопив облизня. Ось я тебе зараз ущипну, злодюжко птахів!
Пелле поквапився тікати, спустившись стовбуром дерева донизу. Сорока вгорі довго й глумливо сміялась.
«Шкода, що я не захопив із собою срібної ложки», — подумав Пелле.
Він подався стежкою, що вела через ліс, та незабаром ліс закінчився, й на галявині постала червона хатина. З її димаря валував дим, а неподалік від хатини паслася корова. Ця картина неабияк тішила око. А найкращим з усього була чашечка молока, виставлена на східцях ґанку.
«Мабуть, то не для мене, але я такий голодний, що хоч лизну», — мовив Пелле і з осторогою підійшов до чашки. Роззирнувся навсібіч. Корівчина все ще лишалась єдиним живим створінням, яке він помітив.
Молоко було навдивовижу смачне, й Пелле сьорбнув його не раз і не два, а мабуть, разів двадцять сім, коли це почув, як поблизу щось зашурхотіло.
П’ятнадцятий розділ
Їжачиха Шарлотта
Хто ж то шурхотів? А хто ж — по жорстві чалапала їжачиха.
Пелле швиденько закінчив свій обід і трохи позадкував. їжачиха спокійно йшла назустріч і зупинилась аж біля чашки з молоком. Зазирнула в чашку, а тоді подивилась на Пелле і сказала:
— Я думаю, що молоко добре.
— Так, добре, — згодився Пелле й облизався.
— Однак це моє молоко, — мовила їжачиха й закліпала очима.
— Дуже прошу, вибач мені, — сказав Пелле. Його охопив сором, коли він побачив, як зажурилась їжачиха.
— Дарма, — сказала їжачиха. — До речі, ти хто?
— Мене звати Пелле, — відповів Пелле. — Я впав сюди з літака.
— І дорогою загубив хвоста? — спитала їжачиха.
— Як було сказано, молоко добре, — мовив Пелле.
— Мене звати Шарлотта, — сказала їжачиха, — я на службі у матусі Малін, що живе в цій хатині.
— На службі? — перепитав Пелле.
— Так, — відповіла їжачиха. — Служу в неї мисливцем на пацюків і її годинником.
— Годинником? — перепитав Пелле. — Ну й дивина!
— Не дуже, — заперечила Шарлотта. — Коли увечері я приходжу по свою платню — пити молоко, то матуся Малін знає, що сьома година. Ми, їжаки, страшенно пунктуальні.
— Може, ви так само пунктуальні, як ми, коти, охайні? — спитав Пелле.
— О так, щодо цього, то й ми, їжаки, охайні, — сказала Шарлотта. — У тебе часом немає мікробів? — раптом спитала вона.
— Що таке мікроби? — спитав Пелле.
— Не знаю напевно, — відповіла Шарлотта. — А ти часом нічим не хворий? Щоб я не підхопила якоїсь недуги, як питиму з тієї самої чашки, що й ти?
— У липні мені в горлі застряла була кістка тріски, — згадав Пелле, — але нічим іншим я не хворів. Тож, мабуть, не бійся пити.
— Еге, ти ж уже майже все вихлестав, — сказала Шарлотта.
Тієї миті на ґанку показалась маленька бабця у квітчастій косинці й сукні в червону смугу. То була матуся Малін.
— Ти ба! — вигукнула матуся Малін. — Який котусик! Оце так несподіванка! Та хіба ж на двох, мої горопашечки, вистачить цього молока?! Почекайте хвильку, я винесу ще!
І матуся Малін зникла в хатині. А за мить винесла бидон молока й налила повну чашку.
— Ану ж, — сказала вона. — Тепер обоє пийте!
Ну й заплямкотіло в чашці!
— Як ти швидко хлиськаєш! — вигукнула Шарлотта. — Хіба за тобою вправишся?!