Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
Хлюпотливе безгласіє було відповіддю на слова апостола.
«Треба звільнити Голомозого», — вирішив прочанин. Він попросив Бога, щоб жовті потоки не оббігли його лісовими байраками, не заступили дороги до хутора. Він скерував свою ходу до гомону, котрий поголоснішав. «Напевне сваряться», — подумав учень авви Макарія. Він уже доходив до кущів підліска, коли назустріч вибіг Мирон, тягнучи за собою Ренату. Голова миршавого була закривавлена, очі вирячені, а рідке волоссячко напиналося розваленою скиртою.
— Повертайте! — голосив він. — Там вийшло страшидло і нищить людей! Повертайте!
«Куди?» — хотів спитати Анемподест, але ноги вже несли його у глиб Хирлицького лісу.
Чи то Мирон краще знав тутешні стежки, чи то їм пощастило, але за півсотні кроків утікачі вийшли на твердий ґрунт. Водорозділ, яким вони бігли, тягнувся на південний захід, неквапно повертаючи до завороту Уборті, що петлясто оминала дві гори — Заячу та Горбату. Під ярусами віковічних сосен тоншав глинистий корж і проступали гранітні тераси. Зірвані повінню дерева громадилися на кам’яних карнизах, спліталися пошарпаним гілляччям, вдавлювалися у тріщини. Ревіла стиснута гранітом вода.
— Куди ми йдемо? — перекрикуючи ревіння, запитав прочанин.
— На Горбату, — крикнув миршавий і побіг швидше. Легконоге дівчисько не відставало від нього, зате Анемподест задихався й ледве встигав перестрибувати соснове коріння.
«Але ж вельми цибата наплодилася молодь», — позаздрив учень авви Макарія. Крізь зливу він побачив порослу деревами Горбату гору. Жовте водопілля оточувало її з трьох боків. Під горою здіймалися бурунчасті хвилі, немов прадавнє море повернулося до своїх берегів і гризло останню незатоплену верховину. Якісь чорні звірі вистрибували з води, чіплялися за гранітні гостряки й виповзали на нижні яруси. Здалеку вони здавалися маленькими, але, придивившись, Анемподест, впізнав у вимоклих створіннях ведмедів. Заворожений лісовою апокаліпсою, він втратив уважність й зазнав шляхової пригоди. Підошва ковзнула мокрим камінням, він впав, ударився головою і випірнув уже в Опадлі.
Кілька хвилин головний біль не давав йому зрозуміти навколишнього.
Спочатку з мороку виступили пломінці свічок, потім відблиски на золотому багеті.
— Очуняв?
Анемподест впізнав голос Сапфіри-Белітіс.
— Ти врятувалася… — констатував він озираючись. Навколо була кругла кімната, захаращена важкими канцелярськими меблями. Розкішні бра освітлювали вкриті чорним лаком стільці, пірамідальні бюра та зелений оксамит столів. У кріселку сиділа Марципанова Акробатка і гралась велетенською чорнильницею.
«Якийсь маґістрацький закапелок», — вирішив прочанин, а вголос спитав:
— Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів…
— Квасу тут не роблять. Вода — у шафі.
Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м’якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.
— У тебе тепер багато запитань, — передбачила Сапфіра. — Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени… Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти…
— Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, — перебив її прочанин. — До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника.
Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.
— Ти — найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, — сказала вона. — Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить.
— Сцена покаже.
— Що ти знаєш про Сцену, матнійцю… — пирхнула дівчина.
За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам’яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.