Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Так говорили вони, стоячи на пагорбі. А під ними жовта вода підповзала до хутора. На місці широких фільваркових ґрунтів уже котилися хвилі Уборті. Зміївчани тікали від них на південь, гонячи поперед себе худобу, тягнучи хатні скарби. Дощ не припинявся. Жінки верещали, драби мовчки виконували чин утікачів.

— Настав Цар Погибелі, й Темрява розгорнулася! — махнув рукою Опанас і крикнув синам, щоби виводили худобу.

— Про полоненого не забувайте, — нагадав прочанин. Йому здалося, що серед дерев майнуло світле волосся Ренати, і він пішов до лісової стежини. Хуторяни направили вози іншим шляхом, намагаючись обійти напнуті води узвишшям, що тяглося до самої Хирлицької переправи.

За деревами він побачив миршавого Мирона. Той, здавалося, теж когось шукав.

— Чи ви чули про смерть Приблуди? — спитав хуторянин.

— Чув казку.

— То не казка, панотче. Зовсім не казка, кажу вам. Блудниця перетворилася на страховисько. Воно вбило отамана, війта, два десятки з козацтва й чкурнуло до лісу… Може тепер на кожного напасти, нечувайтеся.

— А що з тим Каштаном?

— З ким, прошу отця?

— З батьком перетвореної блудниці.

— Живий. Плаче.

— Ти часом не Ренату шукаєш?

— А вам що до того?

— Як говориш із чинним передстоятелем, хаме?

— А таке… Ми тепер всі потонемо, панотче. І стоятелі і нестоятелі…

Мирон пхикнув і щез між кущів.

Анемподест згадав, що словом «мирон» елліни означують коропа. Він пройшов лісом кількасот кроків, прислухаючись до плюскоту води і приглушеного гомону зміївчан. Він думав про долю Приблуди. «Як страшно Господь покарав того зарізяку! Чи ж зустрів він нині у пеклі закатруплених ним посполитих й чим відкупиться від їхньої замогильної помстливості?» — міркував прочанин, просуваючись серед посмурнілих грабів і модрин. З кожним кроком пекуче запитання — а радше усвідомлення Напередвизначеності — все дужче муляло учня авви Макарія. Він ніяк не міг означити, на кого ж з двох — на нього чи на Голомозого — покладений тепер чин звільнення Матні від поганської богині. І як з нею боротися, якщо сам отаман з усім своїм тертим козацтвом нічого не зміг утнути супроти монстра? Він згадав Музей, катоблепа і пошкодував, що поряд немає Тітоньки, або ж — на гірший випадок — Бабаматки… Але у передчутті неминучої зустрічі з Карною не було страху. Коли Анемподест зрозумів це, то сам здивувався своїй хоробрості. «Може, після пригод в Опадлі я сам став іншим?» — промайнуло в голові прочанина. А ще він впіймав себе на тому, що постійно згадує колишню Нікту. «Що ж ти, бевзю костоголовий, не зміг допантрувати доньку!» — скрипнув зубами і здригнувся від нового спогаду. Десь недалеко від цього місця дочка Кінського Каштана вигиналася у сороміцькому танці… Стежка, що нею він йшов, тим часом перетворилася на справжнє болото. Ліс насувався чорним і мокрим огромом, зачаєною Майстернею Повені. Й десь у її хлюпотливих надрах ховалася Карна. Він зупинився й уголос проказав тридцять третій вірш шістнадцятої глави Євангелія від Іоанна: «У світі зазнаєте скорботи, але будьте мужніми: Я переміг світ!»