![Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/8/4/7/shlyah-bogomola-imperator-poveni-romani-download.jpg)
Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
Німа Розвідниця витягла меча й відсалютувала ним Мідному Пацеві.
— Можемо виходити на Сцену, — сказала Белітіс і рішуче пірнула в туман.
— Йди за нею, — порадив Анемподестові Машкан, а Маццакан додав:
— Опадло буде врятоване, якщо ви виконаєте Ритуал.
Прочанин перехрестився й посунув за онукою Пендози. Спиною він відчув погляд Німої й мерщій застрибнув у заклублену невизначеність, ховаючись від очей великої воїтельки Опадла.
Спочатку він не побачив нічого. Тільки запах цвілі став відчутнішим і з боків насунулось невиразне громаддя. Він відчув раніше, аніж зрозумів, що під ногами вже не дошки Сцени, а камінь. Туман хитнувся, і перед ним виникли сірі абриси вулиці, забрукованої кам’яними плитами. Він зробив ще кілька кроків і вийшов з туману просто у центр оргії. Сатиристий старець пригортав до себе двох підлітків, оголені жінки танцювали навколо розбитої амфори, і розлите вино обляпувало їхні сідниці та ноги. Волоокий чоловік у перуці розмахував пальмовою гілкою і кричав:
— De mortuis — veritas![186]
Анемподест-Парфаній перестрибнув через содоміта і зазирнув до найближчої аркади. Там спліталися тіла, плакали діти й скиглив недорізаний собака. Учень авви Макарія озирнувся. Ні туману, ні Катарактного Театру він не побачив. Навколо був ранок схибнутого міста, але прочанин відчував, що він не залишав Вузької Явності. За лаштунками Пальміри ховалося Опадло.
— Мара та морокодокір! — сказав він собі. — Що ж таки мав на увазі той знавець гірких говірок?
Хтось охопив його ззаду. Він обернувся і зустрів п’яні губи немолодої жінки. Вона притисла його до стіни, її великі груди розповзлися прочаниновими ребрами. Він ухилився від її гарячого дихання, присів і висковзнув з обіймів. Йому здалося, що жінка падає, але він не став допомагати, а побіг вулицею.
Вулиця незабаром перейшла у довгі сходи, що вели нагору. Обіруч стояли статуї і лежали стомлені Особливою Обороною пальмірці. Сходи привели його до оглядової платформи. Унизу, за шеренгами пірамідальних дерев і пальм, він побачив фортечні мури, вежі, багаття, вартових і казани з киплячою смолою. За ними тяглися пустельні пагорби Сирії, вкриті наметами. Сонце вже вистромилось над сіро-блакитним обрієм. Освітлені його променями, тисячі людей споруджували машини і вежі для штурму. Навіть на віддалі було чути військові команди і крики наглядачів. Анемподест зрозумів, що бачить армію Авреліана.
Чи то його зір загострився, чи то Сцена наблизила далеке для нього, але він роздивився на одному з пагорбів групу римських воєначальників, які оглядали укріплення Пальміри. На чолі полководців стояв високий воїн. На його панцир була накинута лев’яча шкура. Лапи мертвого хижака скріплювала на грудях діамантова фалера. Кремезні германці тримали трикутні щити обіруч високого. Анемподестові здалося, що він бачить на калігах воїна золотих орлів[187].
— Вчителю! Нарешті я знайшов вас!.. — почув він голос за спиною.
«Починається!» — промайнуло у голові прочанина, і він обернувся, щоби привітати красунчика Аттика. Але слова вітання застрягли у його горлянці.
Перед ним стояла Нікта. Вірніше, хлопчачий варіант Ніктамени Марамулькової. Ледве помітні чоловічі риси робили обличчя Аттика ще привабливішим. Його великі вологі очі з відданістю та любов’ю дивилися на Парфанія-Анемподеста.
— Сили Небесні! — прошепотів прочанин й додав прокляття на адресу вигадливої Напередвизначеності.
— Ви чимось налякані, Вчителю? — спитався хлопець.
Прочанин ледве зміг відірвати погляд від його губ. Від губ Нікти, якими він марив три останні доби… Він замурмотів:
— Ні-ні… Я так, є… Трохи наляканий… Це препотужне військо…
— Але ж ви ще вчора казали, що мури Пальміри неприступні…
— Адже їх так багато, цих римлян!
В очах Аттика промайнуло здивування.
Анемподест тим часом оговтався.
«Хочете чогось непередбачуваного? Отримаєте!» — вирішив він і сказав Аттикові:
— Рушаймо, малий, до палацу Зенобії. Цариця хоче тебе бачити.
— Але ж там тепер сперечаються про янголів!
— Чим ти гірший від янгола? Рушаймо!
Він схопив хлопця за плече і з жахом відчув, як Аттик усім тілом горнеться до нього. Крізь одяг він відчув гаряче стегно юного пальмірця і прискорив ходу.
— До палацу нам краще пройти через Мезокфоріс[188], — зауважив Аттик. І додав: — Біля храму Баал-Шемема все ще пиячать солдати Забдая[189]. Вони вже вбили задля розваги кількох рабів.
186
Про мертвих — правду! (лат.).
187
Золоті орли на військових чоботах-калігах з часів імператора Септимія Севера були знаками найвищої влади у Римі, себто зримим упроявленням титулів Августа, Домінуса та Принцепса Римського Сенату.
188
М е з о к ф о р і с — грецька назва купецького кварталу Пальміри.
189
З а б д а й (або Забд) — один з найкращих полководців Одената і Зенобії.