Студії з української етнографії та антропології

Вдягнувши покійника відповідно до його статі та віку, а в деяких місцевостях ще н поклавши йому за пазуху три маленьких хлібчики, кладуть його иа лаві під вікнами, головою до образів (на стіл кладуть тільки дуже маленьких дітей, до шести років), а на вікні ставлять кухлик з водою, бо ж народне повір'я каже, що душа не відлітає з дому принаймні до позвану, а тому потребує пити. З тої самої причини негайно після скону посилають до пер ковного сторожа просити його, щоб задзвонив «за упокій». З хвилини смерти п хаті та на дворі припиняють всяку працю. І поки мрець у хаті, не вимітають з хати сміття, під курей не підкладають ясць, нічого не садять на городі, а в деяких місцевостях всі чоловіки, родичі небіжчика, до самого похорону ходять без шапок, а дівчата — з розпущеними по плечах та по спині косами Плакати за покійником багато не слід, бо це утруднює його становище на тому світі, і бували випадки, що мерці приходили та просили перестати плакати; особливо мусять утримуватися матері од плачу за першою дитиною. Яшуржинський у своєму звідомленні на археологічному з'їзді в Ярославлі каже, що в Уманському повіті на Київщині, правда не скрізь, існував колись звичай не плакати над мерцем, а веселитися, співати пісні та грати на дудку. У Чужинського вже знаходимо пряму вказівку на игрн над мерцями на Поділлю. Це звуть там — бити лубка, і гра полягає в тому, що одному з грачів накидають на голову кожух, а ннші б'ють його ззаду джгутом, поки він не вгадає, хто саме його вдарив; тоді вгаданий стає на його місце. У східній Галичині, особливо в горах, подібні игри незвичайно поширені під назвами: лопатки, грушки тощо. Ці игри, що ними перед труною покійника забавляється сама тільки парубоцька молодь, не зважаючи на присутність дяка, що спокійнісінько читає собі далі псалтир, користуються загальною терпимістю, а коли їх І переслідує духовенство, то робить це більше для «чистої совісти». Вони дуже детально описані в чудовій статті Вол. Гнатюка (у XXXI та XXXII т. Етнограф. Збірника) і, безперечно, являють собою відгомін тих похоронних игриш та бенкетів, що існували ще в початкову добу нашої історії та існують І досі в деяких народів, між иншим, і на Кавказі.

На другий день після смерти починають лагодити труну, або, по-галииь-ни, деревище (гробом у Галичині звуть могильну яму),— назва, що нагадує ті не такі ще давні часи, коли труну видовбували із розколотого надвоє стовбура дерева, як це тепер роблять іще подекуди в горах; але звичайно тепер роблять труну з дощок. Цю праию найчастіше виконує хто-небудь } майстрів-еусідів, і то завше дурно, бо, за народним звичаєм, од цієї прані не можна ні відмовитися, ані брати за неї гроші: за людей, що часто роблять труни, кажуть, що вони знають якісь заклягтя. які роблять цю працю для них безпечною. В Галичині в одній стінці труни прорізують маленьке віконце для душі, що иноді відвідує своє тіло в могилі; на підстілку та на подушку для мерця вживають стружки, бо подушку не можна насипати НІЧИМ м'ягким, а особливо пір'ям. Мерця, особливо в Галичині, кладуть у труну тільки після того, як прийде до хати священик та прочитає встановлені молитви; в труну кладуть звичайно: чоловіка — його родичі чоловіки. а жінку — жінки. На подушку біля голови мерця кладуть ріжні пахучі трави — сухі або свіжі, як до пори року: любисток, материнку, шальвію тощо. Перше був звичай класти разом з покійником і його шапку, палицю, хліб, сіль, рушник, гроші, а иноді й пляшку горілки, дитині й тепер часто кладуть яйце або яблуко; тим, хто за життя палив або нюхав табаку, клали в труну люльку та тютюн, або табакерку з табакою, та взагалі ті річі, що небіжчик особливо любив, щоб, як пояснює описувач, галицький автор-лемко, «небіжчик не потрІбував вертатися з тамтого світа по них». Перед тим як виносити тіло з хати, з покійним прощаються всі його родичі та знайомі; кожний цілує його в лице, руки, коліна та ноги. По виконати цього —це значило б не простити покійному вчинених від нього образ і взагалі одпустити його «на той світ*, не замирившись із ним. Виносячи покійника з хати (завше ногами наперед), стукають тричі труною об кожний поріг, щоб він таким способом попрощався з хатою і більше ие приходив туди, та обсипать житом, щоб тим, хто зостається, не бракувало хліба. Як тільки мерця винесено, родичі поспішають зачинити двері, приносять з сіней діжу та всі, йдучи один за одним, тричі обходять круг неї; на місце, де стояла труна, кладуть сокиру, щоб більше ніхто не вмирав, а часом іше господиня хати кидає на землю повий горщик з такою силою, щоб він розбився на шматочки, і тільки після цього всі вже виходять з хати та пристають до процесії. В багатьох місцевостях в цю хвилину випускають з хлівів коней, волів та иншу худобу, щоб і вона попрощалася з своїм господарем. Після виносу тіла з двору ворота зав идують червоним поясом або рушником, щоб слідом за небіжчиком «не пішла з дпору худоба», а господиня посипає увесь двір вівсом.