Студії з української етнографії та антропології

ський; це цілком зрозуміла річ, бо ж у північноруських князів та царів мусіли досить довго заховуватись певні київські традиції. Однаковість весільних звичаїв не обмежена лише одним слав'янським світом. У всіх індоєвропейських народів — в Німеччині, в Англії, в Італії, у Франції — народний весільний ритуал має багато спільного (досить, наприклад, вказати на відомий роман Жорж Занд «La mare au diable»), a в кавказьких народів, як, наприклад, у грузинів, мінгрельців тощо, зостаючись в загальних рисах все-таки той самий, він ще повніший та колоритніший.

Похоронні обряди. Доісторичне минуле сучасної української території дає досить обсяжний матеріял для відтворення похоронних звичаїв, але цей матеріял дуже ріжний для ріжних місцевостей та дуже мало зв’язаний з тим, що являє собою похорон доби вже історичної. Нечисленна серія відомих досі неолітичних могил має в собі кістяки, що лежать часом рівно, часом скорчені, коло них кам'яні знаряддя, рештки посуду, а иноді й страви, що була в них. Наприкінці неолітичної доби в могилах так званого домікенського типу знаходять похоронний посуд з рештками палення, і поставлений він в окремих приміщеннях, прикритих верствою глини, що була потім опалена. Похоронів бронзової доби знайдено дуже мало, і величезна більшість могил та «полей погребенія» стосується вже до залізної доби, маючи дуже ріжно-манітний характер: дсревлянські могили відзначаються незвичайною простотою і навіть убогістю, а в сіверянських могилах з останками палення трап» ляються дорогоцінні метали, зброя тощо. З заведенням христіянства старо-винні способи похорону, звичайно, зникли, але в похоронних обрядах, безперечно, переховано ще дуже багато старовинних рис.

На Україні, ик, правда, І скрізь, похоронні обряди не відзначаються таким колоритом, ик весільні. та заховують у собі загальну традицію дати мертвим «вічний спокій» на певному віддаленні від живих. В українських народних оповіданнях є кілька переказів, що дали привід припускати існування за старих часів також І в українців звичаю вбивати старих людей але повний брак як Історичних свідоцтв, так і подібних звичаїв і переказів про них у инших слав янськнх народів, і навпаки — велике поширення звичаю вбивати старих людей, навіть і тепер, у деяких монгольських народів, примушу24' думати, що українські оповідання про звичай «вивозити старих людей на лубках» запозичено у монгольських народів або з Кавказу. У ви падках надто довгої агонії, однак, українці беруться деяких засобів, щоб душі легше було вийти з тіла, а саме: просвердлюють дірку в стіні, розбирають стріху, кладуть конаючого на землю, просять паламаря дзвонити в церковний дзвін но «вмерлому» тощо. Біля конаючого сидять його найближчі родичі, тримаючи запалену воскову свічку, а коли смерть все-таки не настає скоро, «в разі тяжкого конання, свічку тримають инші присутні, і як потрафлять на щасливу руку, то хорий скоро сконає»*.