Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Враз хтось із нас помітив, що Потапчука між нами не було. Його місце було порожнє, і морозиво, розтанувши, перелилося через блюдце. Де подівся Потапчук?
Він стояв блідий і жовтий під час усієї сцени з солдатками, потім тихо зійшов у сад і нишком попростував до воріт. Вийшовши за ворота, він не пішов дорогою, а рушив навпростець до села межею. Він ішов тихо, зачіпаючись і зісковзуючи просто в грязюку, немовби не бачив у себе під ногами.
Зілов перший зійшов з тераси шукати Потапчука. За ним, один по одному, нишком втекли в сад Піркес, Сербин і Туровський. Серед кущів порічок і аґрусу Потапчука не було. Було зовсім поночі. Хлопці стрибали через рівчак і виходили в поле. На терасі залишилися Репетюк, Воропаєв, Кашин і Теменко. Кашин похмуро мовчав. Воропаєв танцював з Мусею мазура. Теменко мовчки дудлив молоде порічкове вино, Репетюк патетично декламував вірші якогось милого Тосиному серцю поета…
Наздогнати Потапчука пощастило аж під селом.
Ми вирівнялися з ним мовчки і так само мовчки, не перекинувшись й словом, рушили разом, побравшись за руки.
Була вже ніч. Було зовсім темно. Зілов смоктав цигарку за цигаркою, і часті та короткі червонуваті спалахи ледь-ледь відсвітлювали його схвильоване лице.
Раптом Піркес, що йшов з правого краю, злякано скрикнув і відсахнувся:
— Хто це?
Груди в груди він зіткнувся з якимось стрічним.
— Це я…
— Макар!
І справді, то був Макар.
— Чого це ти бродиш тут поночі й по калюжах?
— А ви чого? Я вийшов трохи прогулятися.
Це було дуже смішно — вийти прогулятися вночі, по коліна в багні після дощу, — і ми весело зареготали. Але Макар був у настрої піднесеному і зворушеному:
— Ви розумієте, хлопці? — Крізь темінь ночі ми відгадували, як він притискає руки собі до грудей. — Ви розумієте? Я щойно дочитав Гегеля! Взагалі, це надзвичайно! Абсолютна ідея, що знаходить собі здійснення в світі! Це ж не є щось нерухоме, це ж не є якась, взагалі, застигла субстанція. Це — тільки початок, що вічно живе і постійно розвивається. Ви розумієте? І взагалі, все абсолютне це ж є зовсім не стан! Ні! Це є процес! Ви розумієте?
Ми промовчали. Здається, ми не розуміли. Макар не звернув на це уваги й захлинався далі:
— Це взагалі! Тепер візьмемо, скажімо, історію. Взагалі, мета історії — свобода. І здійснюється вона через зміну історичної судьби різних народів чи держав, що з них кожна, взагалі, в свій час є носієм абсолютного розуму. Ви розумієте? Отже, взагалі, все розумне дійсне, а все дійсне розумне! Ви розумієте?
— Ну, це навряд! — відгукнувся Зілов. — Значить, розумно, що третій рік уже війна, а поміщик Полубатченко знущається з солдатських дружин? Це розумно?
Макар аж зайшовся під несподіванки і обурення:
— Ти вульгаризуєш! Це свинство! Ти ж розумієш? Розумне — дійсне, бо рано чи пізно, а має, взагалі, здійснитися. Метод гегелівської логіки, який він зве діалектикою…
— Та ну тебе! — відмахнувся хтось. — Ти давно вже гуляєш?
— Кілька хвилин. І суть цього методу…
— А о котрій годині ти вийшов з дому?
— О восьмій рівно… взагалі, полягає в тому…
Ми вибухли щирим реготом. Зараз було після десятої. Захоплений діалектикою Гегеля, Макар пробігав по багнюці і під дощем дві години, не помітивши ні багнюки, ні дощу, ні самого часу.
— Хлопці всі дома? — запитав хтось, пересміявшись.
— Всі. Тобто, взагалі, всі, але Кульчицький подався до тої… ну, взагалі, туди…
До тої… туди… Це значило: до Стецюр, до сестер Вівді і Мотрі… Це вам не діалектика Гегеля в Макаровій інтерпретації! Женщина! Не взагалі — абстрактна, теоретична, літературна — женщина! А чорнява Вівдя і чорноока Мотря. Кульчицький знову пішов до одної з них. Ми схвильовано примовкли.
Враз нічна тімень здригнулась, ще раз здригнулась і вслід за тим тихо розквітло блідаве світло, вирізьблюючи довкола нас з ночі контури присадкуватих хат, стрімких журавлів і кучерявих дерев. Ми звели погляди вгору. Хмари роздерлися впоперек через цілий небозвід, і крізь цю колосальну вирву скотилося на нас і на все довкола м'яке, холодне й мертве місячне проміння.
Ах, місячне проміння! Воно тільки дужче роздмухує хвилювання, посіяне в грудях згадкою про женщину.
— Чуєш, Макаре! — урвав нарешті наше мовчання Туровський. — От ти стільки перечитав філософів. Як там той…, великі уми розглядають цю саму справу?..