Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Потім ми всі поснули.
Тільки Мірель ще довго не спала. Вона сиділа струнко і рівно, щоб не сполохати наш сон. Її руки пестили наші голови, її очі, широкі й розкриті, прикулися до чорної небесної глибизни. Її зір немовби хотів проглянути аж туди, в саму незрозумілу й моторошну тайну безконечності…
СВІТ ІСНУЄ ДЛЯ НАС
Зустріч з солдатом Яковом відбулася на гармані край села. На цім гармані (власне, це був звичайний тік, бо молотити ми мали найпримітивнішим способом — ціпами) ми мали обмолотити наших «клієнтів» із цього кутка села: Стецюр Вівдю і Мотрю, їхню сусідку та ще одну молодицю, що мешкала трохи віддаля.
На цей раз наша команда з'явилася на роботу не зовсім у повному складі. Не було Репетюка, Воропаєва та Нальчицького. Воропаєва та Кульчицького Аркадію Петровичу довелося тимчасово перекинути до іншої команди нашого загону. В ній трапилося масове захворювання на холерину, вибуло з строю щось чоловіка з п'ять, і потрібно було більш-менш порівняти сили. Що ж до Репетюка, то його невихід на роботу був цілком самовільний. Він вийшов із школи разом з нами, але, дійшовши до роздоріжжя, повідомив, що на роботу не піде, бо має зовсім пильну справу до… сеньйорити Тосі.
— Я, мілорди, обіцяв сеньйориті Тосі допомогти дещо по господарству! — пояснив він, трохи червоніючи. — Отже, як джентльмен…
Якийсь час ми дивилися йому вслід.
— Нашому капітанові, — сказав Зілов, — за всяку ціну кортить вийти й самому в поміщики.
— Губа не дура! — відгукнувся Каїпип.
— Цілком законне бажання, — пирхнув Піркес. — Хто має десять, той хоче двадцять…
— Дурниці, — відгукнувся Туровський. — Він просто боїться, щоб Воропаєв теж не відпросився в тої команди і не відбив йому на злість і Тосю. — Репетюк! — раптом загукав він у долоні, — глядіть, он Воропаєв попереду вас навпрошки побіг!
Ми зареготали, і Репетюк, озирнувшись, посварився до нас кулаком.
Солдат Яків чекав нас на гармані. Він присів під плотом і курив цигарку. Назустріч нам він звівся і, кинувши недокурок, розтолочив його босою ногою.
— Здравія желаю! — козирнув він. — Таке, значиться, виходить діло. Петрові, значиться, розплачуватися за всіх. Петра жаль, Петро хлопець настоящий. — Яків помовчав якийсь час, немов ждучи нашої згоди, і тоді закінчив: — Це ви молодці, господа гімназисти, що не хочете на свого виказувати. І що на мене виказувати не хочете — теж молодці. Тільки це, виходить, вже дурно…
— Чому? — поцікавилися ми.
— Об'явитися, виходить, треба…
— Кому об'явитися?
— Таж мені — кому ще? Петро на мене нехай і скаже.
— А як же ви?
— Я?.. Та мені воно немов однаково…
— Вас же тоді заарештують!
Яків помовчав якийсь час. На вустах його грала крива й невиразна посмішка.
— Якось обійдеться, — нарешті сказав він. — Не заарештують. Втечу.
— Втечете? Дезертируєте?
Яків знову замовк. Він підвів голову й коротко, але пильно поглянув кожному в вічі… Тоді знову посміхнувся:
— Дезертир я й так…
Ми всі семеро кинули на нього наші погляди. Яків спокійно, і немов не про нього йшла мова, витримав їх.
— Сьогодні вночі, значиться, й подамся звідціля. Однаково облава завтра буде, відомості в нас такі, значиться, є. Так що про мене тепер що завгодно говорити можна…
Ми мовчали. Ми дивились у землю. Тільки зрідка хтось миттю кліпав оком на солдата, що стояв проти нас. Яків був босий, в піхотинській безкозирці, в роздертій гімнастерці без пояса. Ми мовчали. Перед нами стояв… дезертир. Тобто людина, що ухиляється від святого й почесного обов'язку боронити проти супостата віру, царя і отечество. Людина, що ухиляється від обов'язку боронити віру, царя і отечество, є дезертир, зрадник, найтяжчий злочинець. Негідник! Без суда і слідства він має бути повішений. Такий закон воєнного часу.
— Слухайте, Якове, — запитав нарешті і зразу ж відкашлявся Зілов. — Ви, Якове, революціонер?.. Соціаліст?
— Чого? — не добрав зразу Яків.
— Ви революціонер і соціаліст, Якове?
— А! — збагнув Яків. — Ні. Я дезертир… Осточортіло! — топнув він раптом ногою об витолочений тік. — Остобісіло! Кому воно потрібно? Наш брат солдат гине! За кого? Діти наші отут із злиднів пропадають! Для чого? Наших молодиць такі от, як ви, субчики, портять! А поміщик он на фронт не йде! Жиріє собі, черево відпускає! Ну!!! — посатанів раптом він. — Глядіть, іродове плем'я, віддячимо ми ще вам! Фронтовики вам цього не подарують!..