Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Муся тим часом виказувала неприховане незадоволення. Увага до сестри її, правда, не дуже турбувала — адже Воропаєв та Репетюк трималися біля неї невідступно. Але її дратувала сама тема наших захоплених з Тосею розмов.

— Фі! — кривилася вона, коли крізь компліменти Воропаєва та нашіптування Репетюка до неї долинали слова з гурту коло Тосі. — Фі! Подумаєш, як цікаво! Українофілка! Терпіти не можу цієї хохломанії! А ще курсистка…

— А ви не курсистка?

— Цього ще б бракувало! Не цікаво! Я вийду заміж і буду господарювати тут, у маєтку. Нехай вже Тоська побавиться.

Тим часом Тося вже винесла на терасу цілу купу різнокаліберних книжок. На хвилину Тосі пощастило навіть відірвати від Мусі Репетюка і всунути йому дві невеличкі брошурки, за що дістала від сестри лиховісний погляд.

Роздавши книжки, Тося показала тим, хто на тому не розумівся, особливості українського правопису й прононсу на письмі руською абеткою. Зілов негайно ж засвідчив свої абсолютні незнання. До того ж український прононс йому давався зовсім погано. Тося була вражена: він же цікавився більше від усіх.

— Я думаю, — червоніючи, виправдувався Зілов, — це тому, що я погано розумію тс, що я читаю. От коли ви говорите, то це інша справа: я тоді чую звучання і розумію зміст, а сам…

— Ну, це дурниці! Раз ви українець…

— Я не українець…

— Як не «українець?» — здивувалася Тося.

— Я руський. Мій батько з Орловської губернії.

— Для чого ж тоді ви хочете знати українську мову!?

Зілов почервонів. Він не вмів дати вичерпну відповідь на це запитання. Для чого? Просто так. Скрізь же довкола бринить ця мова. Батькові товариші по роботі — всі ті слюсарі, кочегари, машиністи — між собою вживають саме цієї мови. Селяни тільки тією мовою і говорять. Потім, ця мова чомусь заборонена. Крім того… крім того, Зілов не звик, щоб йому ставили запитання. Він більше звик питатися сам і відповіді на свої запитання не діставати. Тим-то він промовчав і на Тосине запитання не відповів.

Тося на відповідь недовго й чекала. Вона й так заволоділа вже загальною увагою, і це її приємно хвилювало. Шаріючися і раз у раз поправляючи пенсне, що ніяк не хотіло триматися на її гостренькому носику, вона говорила швидко і запально, засипаючи нас горою нечуваних відомостей.

— У нас у Києві, — хвилювалася вона, — до останнього часу видавалося кілька газет і журналів українською мовою. Тепер, з початку війни, вони заборонені. Було кілька українських видавництв, але й їх, певна річ, тепер ліквідовано. Був величезний театр з всесвітньовідомими артистами. А скільки було аматорських капел, хорів та співочих товариств! Потім — музей! Рідне мистецтво, незважаючи на обмеження цензури, саме розквітало перед війною! Наша нація!.. Наша культура!..

Ми всі мовчали, і Тося говорила сама. Хто б міг таке подумати! Ми слухали, затамувавши дихання. Муся кидала на сестру погляди злісні й похмурі. Тосина мова привернула увагу вже й Воропаєва з Репетюком — вона розповідала вже про студентство, університетське життя, українофільський рух, легальні земляцтва та нелегальні громади, революційні настрої.