Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Кульчицький був на два роки старший, на голову вищий і, головне, вдвоє дужчий від Сербина. Це показала третя ж секунда боротьби. Він підім'яв під себе худенького Сербина і придавив коліном до землі. Потім, звільнивши праву руку, він загилив йому два ляпаси, кожний удвоє дужчий за щойно одержаний. Після того він укліщився в Сербинове волосся і, міцно затиснувши його в кулаку, почав щосили товкти Сербииовою головою об тверду земляну долівку.
Якусь мить Мірель застигла непорушна. Несподіванка вразила її. Але вона зразу ж очуняла і кинулася геть.
— Гей! — ґвалтувала вона. — Сюди! Велике б'є малого! Сюди!
Ми покидали цигарки й вибігли в двір. Осатанілого Кульчицького довго несила було вгамувати. Він видирався, лаявся, всіх кляв і нахвалявся з Сербина випустити душу. На решті Репетюк, що був дужчий від нього, дав йому по шиї, і він заспокоївся. Півпритомного й залитого кров'ю Сербина довелося одливати водою. Обмивати й приводити його до притомності заходилася сама Мірель.
Причина бійки, одначе, так нікому й не стала відома її знали тільки Сербин, Мірель та Кульчицький. Всі троє вперто відмовчувалися на всі наші розпити. Нарешті ми махнули рукою й відійшли. До того ж повернулися Кашин і Зілов. Потапчука дома не було. Солдат Яків, вислухавши від Зілова, в чому річ, дуже зажурився, але сказав, що вважає за краще до нас у школу не приходити — навіщо, щоб люди бачили, а прийде завтра на поле, на якому ми робитимемо Отже все відкладалося на завтра.
Піркес, Туровський, Зілов, Кашин та Макар зібралися коло Сербина. В вишняку, між густих порічкових та агрусових кущів, ми вмостилися кружка. Сербин лежав у центрі на шинелі, Мірель крутилася біля нього, стараючись чим-небудь догодити сердешному хлопцеві. Нарешті кров з носа текти перестала, ухо переболіло і всі лікувальні процедури можна було припинити. Але зразу ж вона зірвалася знову:
— Таж я забула сказати найголовніше! Жайворонка раненого назад привезли!
— Що? Жайворонка привезли раненого?!
Оце була новина! Васька Жайворонок ранений. Васька Жайворонок — справжній герой! Васька — миршавий, лишаястий, правий хавбек! Наш товариш, Васька! З яким стільки переграно матчів, стільки наодержувано «колів» за латинські винятки, стільки відсиджено нескінченних годин безобідів! І цей Васька — пшик, штифт, найменший поміж нас — він уже ранений! Він уже солдат, герой, ветеран війни!..
— Куди ж він ранений? Чи важко?
Жайворонок був ранений у груди. У праву легеню. Здається, ще в руку. Чи важко, про те Мірель не знала. Вона його не бачила. Мабуть, ні, бо його не відсилають у глибокий тил, у громадські лікарні. Його зоставлено у польовому військовому госпіталі в нашому ж місті. Мірель привезла від нього привіт бекам, хавбекам та форвардам і прохання його відвідати. Дуже хотілося правому хавбекові побачитися з своєю командою.
Ми вирішили їхати до міста найближчої ж неділі. Неодмінно. Побачитися з Жайворонком! Хай там що? Коли перепустки нам відмовлять видати, ми прослизнемо якось і без них. Ваську Жайворонка, нашого товариша, правого хавбека і героя світової війни, ми мусили відвідати за всяку ціну!
Був уже пізній вечір. В небі затеплилися великі й яскраві південні зорі. Ми лежали в вишняку, під кущами аґрусу і порічок, горілиць і дивились у бездонну, чорну порожнечу неба. Ху, яка неосяжна, неуявна і страшна була вона — чорна, бездонна порожнеча неба! Але яка була вона й привабна, знадлива, манлива! Непереможно спокуслива! Загадкова, таємнича й хвильна! І така неуявна, як сама майбутність, як прийдешнє життя — юнакові.
Ми лежали тісно, і нам було тепло і затишно в свіжій порожнечі передсерпневої ночі. Мірель сиділа в центрі, випроставши ноги, худенька й струнка. Ми, немов проміння від зірки, лежали від неї радіусами, головами до середини. Наші голови, одна коло одної, покоїлися на колінах Мірель. Чорт їх знає, як вони там вміщалися, півдюжини голів, на цих гостреньких колінках та мініатюрних стегнах худенької дівчини.
Ніч була тиха, спокійна й прекрасна. Цикади строчили в траві. Інколи зринав чийсь голос — запитання, відповідь, зітхання. Він зринав коротко і швидко вщухав. Туровський стиха підспівував журних пісень. Звуки були глухі, м'які, далекі, наче якісь відокремлені. Немовби вони існували десь самі по собі, десь окремо від землі, від усього живого світу. Вони були незначні, непотрібні й неправдоподібні… Вам знайоме таке почуття, любий читачу?