Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Єрунда! — відмахнувся Воропаєв. — Потапчук піде до директора і скаже, що це не він. Він може конкретно вказати, що прокламацію дав нам отой дурень, Яків!
— Ти думаєш, що Потапчук на це погодиться? — іронічно сказав Піркес. — Він чесний хлопець і скоріше дасть себе вигнати з гімназії.
— Ну й дурень! Тоді ми самі мусимо піти до директора і заявити це. Нарешті ми можемо піти до самого Ользе.
Репетюк не міг пробачити Воропаєву його залицяння до Мусі і тому зрадів нагоді шпигнути:
— Та це ж значить іти й ябедничати! Фі, мілорд!
Воропаєва кинуло в жар. Його серце теж не було вільне від ревнощів.
— Ви сучий син! — озлився він. — Це якби я пішов і сказав Мопсові правду, що це не хто інший, як саме ви притягли в нашу команду Потапчука з цією ідіотською прокламацією, тоді б це було ябедництво. Але цей Яків не наш, не гімназист, якийсь солдат, та ще, мабуть, самостріл або дезертир. Вішати таких треба, а не панькатися з ними! Що ж, через нього своєму хлопцеві гинути?
Ми всі зірвалися і заговорили враз. А втім, ми не сперечалися. Воропаєва не підтримав ніхто. Ми всі були обурені з його пропозиції, що йшла, безперечно, проти наших уявлень про честь та проти традицій товариськості. Але й Потапчука треба було якось рятувати. Ми кричали всі враз, розмахуючи руками, і кип'ятилися, не знаючи, власне, чого саме. Аркадій Петрович кричав і кип'ятився разом з нами. А проте саме він подав пропозицію, яка помирила тим часом усіх.
— Панове! — сказав він. — Найкраще було б притягти сюди Потапчука і самого солдата Якова? Га? Як ви гадаєте?
На цьому й порішили. Кашин махнув на слободу до Потапчука. Зілов, що вже звідкілясь знав і хату Юринчука, пішов по нього.
Мірель тим часом зникла. Пообіцявши, що за обідом вона сповістить ще щось надзвичайно цікаве й важливе, вона попросилася тим часом з дороги помитись, і Кульчицький повів її до умивалки. Проходячи повз Сербина, який сидів край столу, Мірель встигла дати йому «грушки» і розтріпати й без того скуйовджене волосся:
— А я твою Катю вчора зустріла! Красива зробилася баришня!
Сербин не почервонів, а просто посинів від сорому. Чортова Мірель! Як вона сміє! При всіх! Ну, постривай! Сказати про Катрю!.. Ах, Катря! Сербинове серце стислося, тріпонулося і ще раз стислося. В Катрю Крос Сербин був закоханий безповоротно…
Ми розсілися за столом і, поки там що, взялися наминати казенний борщ із кашею.
Мірель забарилася в умивалці. Ми доїли борщ із кашею і потопали в хмарах їдкого подільського бакуну. В тих же гарячих тонах ми закінчували дебати про Потапчука, Якова і прокламацію.
Хрисанф Захарович Сербин враз відчув якийсь дивний неспокій. Що за чорт? Де так забарилася Мірель? Він встав і неквапом вийшов у двір. Двері до умивалки були причинені щільно. Ага, то ж Мірель, мабуть, і зачинилася, щоб не було видно з двору, як вона собі там умивається. Сербина це зовсім не обходило, і він пішов геть, повз умивалку. Він подумав, що варт піти в сад, залізти на вишню. Мабуть, там, у вишняку, вже й Кульчицький сидить. Сербин завернув за ріг умивалки й зіп'явся на перелаз, що був через тин до саду.
Те, що було далі, відбувалося, правда, за участю Хрисанфа Захаровича, але, їй-право, Сербин був тут ні при чому І він не міг би пояснити, як все це сталося Бо все це сталося просто так, само по собі.
Ставши на перелаз, його права нога враз спинилася. Потім ліва, замість перекинутися через тин, враз відступила назад і зіп'ялася на пальці. Тоді права теж спустилася на землю, по цей бік перелазу і теж, подібно до лівої, зіп'ялася навшпиньки. Ноги Сербина повернули його назад і принесли тихо до дверей умивалки. Тіло його припало до дверей. Очі його найшли шпаринку між нещільними дошками. Вони глянули досередини.
Що побачив там його зір?
В умивалці був присмерк. Вона була без вікон, і тепер її освітлювали лише довгі й гострі леза сонячних променів, що пронизали її крізь шпари між дошками благеньких, розхитаних стін. Але присмерк був такий, що в ньому можна було зовсім добре роздивлятися. До того ж Мірель і Кульчицький були якраз у промені, що пробивався з-під даху. Мірель відкидувала назад, на плечі, своє чорне кучеряве волосся. Воно розпатлалося. Кульчицький раптом обійняв Мірель і припав своїм обличчям до її обличчя. Серце і дихання Сербина спинилося. Мірель підняла руку й раптом скуйовдила Кульчицькому чуб, точнісінько так, як п'ятнадцять хвилин тому вона зробила це Сербинові.
Сербин одхилився від дверей і щосили вдарив у них плечем. Поганенький гачок вилетів з рами разом з петлями. Сербин перекотився через поріг, і гримнув просто під ноги Мірель. З легким зойком переляку Мірель відсахнулася Кульчицький від несподіванки відплигнув аж у куток. Але Сербин наздогнав його там другої ж секунди. Він підплигнув і вхопив значно вищого Кульчицького за плечі. Він потрусив його, потім щосили затопив кулаком в обличчя. Потім вони обоє впали додолу.